Читати книгу - "Вічні вогні Алберти, Євдокія Кузьмівна Гуменна"

незрозуміле!» А в Радвею зрозуміли. І зразу ж після з’їзду забрали мене нові друзі справляти мій безперервний фестиваль ще й у Смокі Лейк.

Напхалося нас у Шемелюкове авто, мало його не розсадили. Пан і пані Шемелюки, дружина о. Петра Сацевича, фотограф Ґавінчук, я, пані Марія Рацой, пан Попович, себто тато Стефанії Пауш…

Побувати у Смокі Лейк для мене було абсолютно важливо. По-перше, тому що тут виросла й виховалася Стефанія Пауш, і я про Смокі Лейк наслухалася вже чимало, по-друге тому, що там в околиці є багато історичних місць, по-третє тому, що це одне з перших місць заселення українських піонерів у Алберті. Ось наводжу з 50-ої сторінки «Спогадів» В. Чумера. Оповідає Кость Загарійчук.

5.

«Я приїхав до Канади з села Топорівців, на Буковині 1898 року. Приїхав з родиною і замешкав у гефбридів (мішанці індіян з білими. Д. Г.) в комірнім на Пакані. Ми були бідні, бо заледво було в нас десять доляріїв готівкою. Це було восени і я рішився піти пішки до Форт Саскачевану і там десь у фармерів наймитись до роботи. Там у німця я найнявся копати бараболю. І за тиждень заробив десять міхів бараболі. Це було найбільшим моїм щастям, бо було запевнення, що не помремо взимі з голоду. І коли я написав до жінки, що я заробив десять міхів бараболі, то вона не повірила, а прийшла п’ятдесят миль пішки, аби наочно провірити, чи то правда. Бараболю мав відвезти мені німець аж по молочінню і я її закопав у землю, аби не змерзла. За це, що він мав відвезти мені бараболю аж на Пакан, я мусів вимастити глиною його стайню, аби худобі було тепло.

Жінка моя, не чекаючи, прийшла пішки і взяла майже міх бараболі на плечі і так несла аж на Пакан. Потім ще два рази приходила дивитися, чи бараболя не померзла, або чи хто не закрав. Оба рази пробувала брати на плечі і нести в мішку на Пакан, але німкиня їй не позволила, кажучи: «Ти, жінко, дурна, та ж ти колись на здоровлю відпокутуєш; мій чоловік як сказав, що бараболю привезе, то привезе».

Я робив там ще й коло машини. І бараболю, і мене німець відвіз, як вже випав сніг. Жінка моя тоді, як клякла над тією бараболею, то з годину молилася. Дякувала Богу, що не дасть нам згинути в Канаді з голоду. І на весні;, як наші люди довідалися, що в мене є бараболя на насіння, то двадцять миль приходили здалека просити. Ми уділювали кожному потрохи. І що ви думаєте! Вони очка в бараболі вирізували і клали в землю, аби росла, а осередок варили на росіл і тим малі діти годували, бо молока не було. Розказувати тепер комусь про давні злидні, — ніхто не повіїрить. А я не забуду їх і до смерти…

Скоро на весні 1899 року я вибрав собі землю десять миль на північ від Пакану, тепер містечко Смокі Лейк. Хоч земля там була ще неміряною, все одно я хотів десь збудувати бурдей, аби було в чім родину примістити, а самому йти шукати роботи. Ми цілий тиждень носили із жіїнкою на плечах корчами нашу господарку з Пакану на гомстед. Найгірше приходилося нести корчами-ломами старокрайову скриню, в якій були всі наші маєтки. Дороги тут не було і возом не мож було там дістатися. Я там вибрав перший гомстед. Там ще й тепер стоїть перша хата, яку моя жінка побудувала з моїм малим десятилітнім хлопцем, Петром. Бо на весні я збудував лише буду, аби вони мали де від дощу скритися та вночі від дикого звіра сховатися і спокійно ніч переспати. А звіра тоді було всякого рода, найбільше мусів та каютів, та ведмедів.

Коли вже позносили ми свої «скарби» на гомстед, я сейчас вибрався 80 миль пішки до Едмонтону, а жінку з дітьми лишив у корчах. На життя лишив для них міх муки «форексу», трохи ще бараболь і кавалюк солонини, а грошей ані шелюга. Одиноку п’ятку, яка в нас була, я взяв із собою иа дорогу, бо в дорозі без цента хоч пропадай.

На Пакані був Годсонбейський стор, де індіяни й гефбриди торгували. Я попросив Мічеля, управителя, що коли б моя жінка прийшла дістати цукру або кукурудзяної муки та солонини, аби їй дав; а я, скоро дістану роботу, то йому пришлю гроші. Як це я йому толкував, то і самий не пам’ятаю, досить, що він сказав: «алрайт, Кость!»

В Едмонтоні роботи не було. Пересидів там три дні й четвертого дня колов дрова в готелі, і дали мені за це пообідати, бохонець хліба і 40 центів. На другий день я купив ще два бохонці хліба, вудженої солонини, і пустився трекою на полуднє до Калгари, бо думав, більше й старе місто, то борше можна роботу дістати. По: дорозі я вступав до фармерів, які там були, і питав роботи. Четвертого дня я дістався до Ред Дір. Це більше, як сто миль від Едмонтону. Під час подорожі, як захопила ніч, то ночував у когось у стайні, або таки під стиртою сіна чи соломи.

В Ред Дір здибав я російських німців і вони мені порадили йти до Ґлейшен, бо там фармері давніші й багатші. Я так зробив. Дістав роботу в німця двайцять миль на північ від Ґлейшен. Там я робив ціле літо і заробив сорок долярів готівкою та вдодаток дав мені цей господар жеребну кобилу і одну корову. Як я цю корову дорожив, що я вам не годен сказати, ні пояснити. В багача може мільйони не такі були дорогі і він може й своїми дітьми так не тішиться, як я цим зарібком. Взяв я її на воловоди і в руках, пішки, вів аж до Ветасківін. Взяло мені чотири дні і три ночі часу дістатися до Ветасківін, бо по дорозі мусів її пасти. Там прийшов я до фармера попросити для себе їсти, бо: мій футраж вичерпався і я чувся утомлений. Фармер бачив, що веду худобу і ледве ногами плентаю, запитав, звідки я провадю і куди. Я сказав. А він каже: «Ю крезі! Конину маєш, а сам пішки йдеш. Та ж прив’яжи корову коневі до хвоста, сам сідай на коняку і їдь, як господар». Так я й зробив. З Ветасківіну додому їхав верхи. Я це міг відразу зробити, але я жалував жеребної кобили.

Як