Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

вона зрозуміла: Меґґі тут не сама. Бог його зна, до чого ми так дійшли б, але якраз тієї миті повернувся її чоловік.

— Який чудовий краєвид! Чудовий краєвид, чудовий ланч, чудова країна!

Я чекав, що йому відразу впаде в око: щось тут не так, та якщо він це й помітив, то взнаки не дав. Лиш усміхнувся до дружини і мовив — очевидно, задля нас — англійською:

— Соню, ти просто мусиш піти і глянути. Пройдися хоча б до кінця он тієї доріжки!

Та кинула щось німецькою і знову взяла до рук книжку. Він же ступив ще кілька кроків углиб приміщення і звернувся до нас:

— Ми збиралися сьогодні пополудні вже вирушити до Вельсу. Але цей ваш Молверн-Гіллз, ці пагорби такі прекрасні, що я серйозно думаю, чи не зостатися нам у цій околиці ще на три дні, до кінця відпустки. Якщо Соня не проти, я буду просто щасливий!

І він зиркнув на дружину, яка тільки стенула плечима і сказала ще щось по-німецьки; у відповідь він лиш розсміявся своїм гучним щирим сміхом.

— Усе гаразд! Вона згодна! Отже, вирішено. До Вельсу ми не їдемо, натомість будемо ще три дні валандатися тут навколо!

Він широко нам усміхнувся, і Меґґі сказала щось підохотливе у відповідь. Коли я побачив, що його дружина відкладає книжку і ладнається йти, мені полегшало. Чоловік і собі підійшов до столу, підхопив невеличкий наплічник і закинув собі на плече. Потому обернувся і мовив до Меґґі:

— Ви не могли б часом порекомендувати нам якийсь готель тут неподалік? Не надто дорогий, аби лиш зручний і затишний. І щоб там була бодай дрібка англійського духу!

Меґґі це запитання трохи заскочило, і вона гаялася з відповіддю, бурмочучи щось беззмістовне на кшталт: «А що саме вам потрібне?».

Натомість я знайшовся хутко:

— Найкращий такий заклад у нашій околиці — у пані Фрейзер. Це он там, по дорозі на Вустер. Називається «Молверн-лодж».

— «Молверн-лодж»! Якраз те, що треба!

Меґґі кинула не надто схвальний погляд у мій бік і відвернулася, вдаючи, наче прибирає зі столу, а я тим часом уже детально описував, як знайти готель Відьми Фрейзер. Тоді пара рушила до виходу; чоловік дякував і широко всміхався, жінка навіть не озирнулася.

Сестра якось втомлено зиркнула на мене і похитала головою. Я тільки засміявся і мовив:

— Та жінка і Відьма Фрейзер — обоє рябоє, ти ж не будеш заперечувати. Таку нагоду гріх проґавити.

— Тобі смішки в голові, — сказала Меґґі, протискуючись повз мене на кухню, — а мені тут жити.

— То й що? Слухай, ти більше тих німаків ніколи в житті не побачиш. А якщо Відьма Фрейзер дізнається, що ми порекомендували її готель туристам, то скаржитися навряд чи буде, хіба ні?

Меґґі лише похитала головою, та цього разу від усмішки все ж не стрималася.

У кафе відтак стало спокійніше, потім повернувся Джеф, і я піднявся до себе нагору, бо потрудився того дня начебто вже достатньо. У своїй кімнаті я звично всівся з гітарою біля вікна в еркері й на якийсь час із головою поринув у вже наполовину написану пісню, над якою тоді працював. Утім, невдовзі — як на мене, минула хіба якась хвилина — внизу знову почалася метушня: надходила година надвечірнього чаювання. Якщо почнеться справжня запарка — зазвичай так і бувало, — Меґґі неодмінно покличе мене, а це вже буде зовсім не чесно, враховуючи те, скільки всього я сьогодні зробив. Тож я вирішив, що найкраще — непомітно вислизнути з дому, податися до пагорбів і ще трохи попрацювати там.

Нікого не перестрівши, я вийшов через чорний хід, опинився просто неба — й одразу повеселішав. Спека таки діймала, особливо коли за спиною — футляр з гітарою, проте здійнявся легкий вітерець, і це додавало втіхи.

Прямував я до певного куточка, на який натрапив попереднього тижня. Щоб туди дістатися, треба було піднятися стрімкою стежиною, що починалася за будинком, потім пройти ще трохи пологішим схилом — і ось вона, моя лавка. Це місце я вподобав не тільки тому, що звідти відкривався неймовірний краєвид, а й через те, що там не було перетину стежок, куди, похитуючись від утоми, піднімаються туристи з геть змореними дітьми — і всідаються поруч перепочити. Водночас і таким уже усамітненим воно теж не було; вряди-годи хтось та й надходив, зроняв: «Привіт!», як тут заведено, іноді, не збавляючи кроку, пускав якийсь дотеп на тему гітари. Я зовсім нічого не мав проти. Наче публіка, а наче й ні — якраз досить, щоб злегка розворушити уяву.

Я просидів на тій лавці десь із пів години, коли краєм ока помітив, що перехожі, які допіру пройшли мимо зі звичним коротким вітанням, зупинилися віддалік і тепер дивляться на мене. Це трохи діяло мені на нерви, і я дещо саркастично озвався:

— Усе гаразд, грошей кидати мені не треба.

У відповідь почувся гучний добросердий сміх, який я тут-таки пізнав і, звівши догори очі, побачив тих самих німаків, що підходили до моєї лавки.

У мене в голові враз промайнуло, що вони, мабуть, побували вже у Відьми Фрейзер, збагнули, як я їх піддурив, і повернулися зі мною поквитатися. Та потім я помітив, що весело всміхається тепер не лише чоловік, а й жінка. Вони підійшли і стали переді мною; сонце на той час уже хилилося до обрію, і якусь мить я розрізняв лише дві постаті на тлі неозорого передвечірнього неба. Потім німаки підступили ще ближче, і я побачив, що вони очей не зводять з моєї гітари, на якій я й далі грав, дивляться на неї з радісним захватом — так інколи дивляться на немовлят. Ще сильніше мене вразило те, що жінка притупувала ногою в такт. Я збентежився й урвав гру.

— Агов, пограйте ще! — вигукнула жінка. — Направду гарна мелодія.

— Так, — підхопив чоловік, — чудова! Ми почули ще здалеку, — показав він рукою. — Ми були он там, на кряжі, і я сказав Соні, що чую музику.

— І спів, — докинула жінка. — Я кажу Тіло: «Слухай, десь тут хтось співає». Я ж не помилилася, правда? Хвилину тому ви ще й співали.

Я ніяк не міг узяти втямки, що саме ця-от усміхнена жінка так усипала нам перцю після ланчу в кафе, і приглянувся до них пильніше: ану ж це все-таки хтось інший.