Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Обоє замовкли, кивають головами, позираючи один на одного.

Франц — людина непересічна, він знає собі ціну

А ввечері Франца справді викинули з кнайпи. Він приблукав туди сам десь близько дев'ятої, подивився на пташку, а та вже засунула голівку під крильце й задрімала в куточку на жердинці, і як вона вві сні не падає, Франц шепоче до господаря: «Ви лише гляньте на цю пташину, і як вона у вас спить серед такого рейваху? Напевне, добряче заморилася, бідолашна. Може, їй увесь цей дим шкодить, з такими маленькими легенями». — «Та вона нічого іншого й не знає, у мене в кнайпі завжди накурено, сьогодні дим ще й не такий густий».

Франц сідає до столу: «Ну гаразд, сьогодні не буду курити, а то й зовсім тут не продихнеш, а потім вікно прочинимо, нічого, протягу не буде». Аж тут Ґеорґ Дреске, юний Ріхард і ще троє пересідають за столик навпроти. Двох із цієї компанії Франц узагалі не знає. Більше в шинку нема нікого. Коли він зайшов, у них була бурхлива дискусія — промови, лайки. Та щойно він відчинив двері, вони притихли, обидва новенькі все позирають на Франца; схилилися один до одного через стіл, пошепталися, потім відкинулися назад, якось так виклично, цокнулися гальбами. Милі очка нам моргають, повні келихи нам сяють, отже, варто за дівчину, пригубить оцю чарчину. Геншке, лисуватий господар, клопочеться біля пивного крана та миє склянки, він не йде на кухню, як зазвичай, все щось вовтузиться.

Нараз за сусіднім столиком розмова стала гучнішою. Один із новеньких розійшовся. Хоче співати, йому тут надто тихо, піаніста також немає. Геншке з-за шинквасу вставив своє слівце: «Та хто його тут буде слухати? З цього мені жодної вигоди». Те, що вони хочуть співати, Франц знає наперед: «Інтернаціонал» або «Браття, до світла й свободи», нічого нового вони не вигадали. Ну ось. Ті заводять «Інтернаціонал».

Франц жує й думає собі: це вони через мене. Ну й нехай, тільки щоб не забагато курили. Коли не курять, то й шкоди не буде пташці. А того, що той старий Ґеорґ Дреске зв'яжеться з такими шмаркачами й навіть не підійде до нього, він усе-таки не чекав. Старий хрін, жонатий, порядна людина, а сидить із тою дрібнотою і слухає, що вони патякають. Один із новеньких гукає до Франца: «Ну що, сподобалася пісня, колего?» — «Мені? Сподобалась. Добрі голоси». — «Чого ж ти з нами не співав?» — «Та я краще поїм. Коли закінчу їсти, заспіваю з вами, а то й сам можу щось затягти». — «Гаразд».

Ті собі далі балакають, а Франц неквапом їсть та попиває пивце. Думає про се, про те: де зараз Ліна, і як ця пташка уві сні не падає з жердинки; і хто це там люлькою пахкає. Сьогодні він непогано заробив, от лише той холод… Він їсть, а ті, за столом навпроти, так і зазирають йому до рота. Може бояться, що я вдавлюся? Кажуть, був такий випадок: з'їв чоловік бутерброд із ковбасою, а коли той дійшов до шлунка, то роздумав і піднявся назад до горла та й каже: а чого це гірчиці не було? — й тоді вже остаточно спустився до шлунка. Ось так поводиться справжній бутерброд з ковбасою з хорошої родини. Щойно Франц проковтнув останній шматок і запив його останнім ковтком пива, як із того столу вже гукають: «То як, колего, заспіваєш нам щось?» Цілий хор тут створили, добре, що хоч за вхід платити не треба. Ну то хай, як співають, то курити не будуть. Що мені з того? Але раз дав слово, треба його тримати. Франц задумався, витер носа, з якого аж тече, коли зайти в тепле приміщення, шморгай не шморгай, він думає, куди поділася Ліна й чи не замовити ще кілька сосисок, краще не треба, і так уже гладшаю. Що ж їм такого заспівати, вони ж нічого в житті не розуміють, але раз уже пообіцяв… І раптом в його голові зринула фраза, рядок з вірша, він вивчив його в тюрмі, його там часто повторювали і знали в кожній камері. Раптом Франц завмер, похилив на груди обважнілу голову, розчервонівся, замислився. І потім сказав, не випускаючи з рук гальби: «Знаю одного вірша, вивчив у тюрмі, його склав один арештант, зачекайте, як же його звали, а, так, то був Домс».

Точно. Він уже, напевне, відсидів, але вірш і справді хороший. Він сидить самотою за своїм столиком, Геншке щось там миє в раковині, а ті, інші, слухають, більше нікого немає, залізна пічка аж гуде. Франц підпер рукою голову й читає вірші Домса, а перед його очима постає камера, тюремний двір, але тепер це все на нього не тисне, цікаво, що там зараз за хлопці сидять; ось він сам виходить на прогулянку в тюремний двір, такого вони не можуть уявити, що вони знають про життя?

Починає: «Чи хочеш ти той клопіт мати й суб'єктом чоловічим стати, про це подумай наперід, перш ніж тебе на білий світ дістане повитуха з лона, адже земля скорботи повна. Повір поету цих рядків, який достатньо каші з'їв, ось з Ґете Фауста цитата: «В своїм житті людина рада, лиш як вона ще ембріон». Держави міцний макогон пильнує тебе день і ніч, забороняє кожну річ параграфом або законом! А ти, давай, плати до скону, і пельку маєш ти стулити, у сутінках постійно жити, ходить причмеленим весь час, а коли злість візьме нараз, прямуєш хутко в кнайпу ти, щоб в пиві спокій віднайти, на ранок голова тріщить, а час щось швидко так біжить. І ось вже міль пожерла чуба, вже руки й ноги стали руба, запріли мізки у макітрі, і сам ти ніби лист на вітрі. І ось прийшли осінні дні, упала ложка, ти — в труні! А я тепер питання маю, що ж є життя, я поспитаю. Про це так Шіллер думає: «Найбільшим благом то не є». Життя — закаляний курник: лиш квокнув — і навіки зник».

Слухають мовчки. Після паузи Франц каже: «Так, це він сам склав, із Ганновера він, а я напам'ять вивчив. Гарно, еге ж, про життя, хоча й гірко».

З-за столу навпроти лунає: «То ж пам'ятай про державу, про її макогін, що пильнує за тобою. Але напам'ять вивчити, колего, то ще не вся справа». Франц усе ще сидить,