Читати книгу - "Кінець роману"

— Люди можуть кохати одне одного й не бачитися, правда ж? Вони все своє життя люблять Тебе й не бачать», — аж тут увійшов Моріс — живий. «Ось починаються муки — життя без нього», — подумала я, і мені захотілося, щоб Моріс знову ліг під двері — мертвим.

9 липня 1944 року

О пів на дев’яту ми з Генрі встигли на поїзд. Порожнє купе у вагоні першого класу. Генрі читав уголос звіт Королівської комісії. Я спіймала таксі біля Паддинґтону й підвезла Генрі до міністерства. Змусила його пообіцяти, що ввечері прийде додому. Таксист помилився й привіз мене на південний бік, до будинку № 14. Полагоджено двері, забито дошками вікна. Страшно почуватися мертвою. Кожен хоче за всяку ціну почуватися живим. У мене вдома лежали старі листи. Їх не переслали, я попросила не робити цього. Старі каталоги, старі рахунки й конверт із написами «Терміново» та «Прошу передати в руки». Я хотіла розпечатати його, щоб перевірити, чи я ще жива, але порвала цього листа разом із каталогами.

Розділ 3

10 липня 1944 року

Вирішивши, що мою обітницю не порушить випадкова зустріч із Морісом у Коммоні, я подалася туди спершу після сніданку, тоді після обіду, а тоді надвечір. Ходила-ходила, але так і не перестріла його. Я не могла там залишатися довше, ніж до шостої, бо Генрі запросив гостей на вечерю. У парку знову виступали промовці, як і тоді, у червні. Той з плямистою щокою нападався на християнство, і ніхто його не слухав. «Якби ж то він зумів переконати мене, що не треба держати слово перед кимсь, у кого ти не віриш, і що чудес не буває…» — подумала я. Підійшла ближче, трохи послухала й весь час розглядалася навколо: ану ж побачу Моріса. Промовець говорив про датування Євангелій. Стверджував, що перше з них написано не раніше як через сто років після народження Христа. Я й не гадала, що вони такі давні. Як на мене, не так уже й важливо те, коли почали писати Його житіє. А тоді він сказав, що в Євангеліях Христос не стверджує, що він Бог. Та чи був узагалі такий чоловік, як Христос, і що там Євангеліє порівняно з цією мукою — вистоювати й даремно чекати Моріса? Сива жінка роздавала друковані карточки, на яких надруковано, що Річард Cміт запрошує до своєї домівки на Седар-роуд усіх охочих щиро поговорити з ним. Хтось відмовлявся від карточки й відходив від жінки, ніби вона заохочувала щось передплатити, а хтось упускав карточку на траву. Я бачила, як жінка підбирала впущене, — мабуть, зекономити хотіла. Усе це справляло дуже сумне враження — жахливі плями, нікому не цікава промова й оті впущені карточки, неначе відкинуті пропозиції заприятелювати. Я поклала карточку в кишеню, сподіваючись, що Сміт це зауважить.

На вечерю прийшов сер Вільям Маллок, один із радників Ллойда Джорджа в справах державного соціального страхування, дуже старий і поважний. Генрі, звичайно, уже не має нічого спільного з пенсіями, але й далі цікавиться цим ділом і любить згадувати колишні часи. Чи не пенсіями вдів він був зайнятий, коли ми з Морісом уперше повечеряли й усе почалося? А тепер-от Генрі почав довгу, насичену статистичними даними суперечку з Маллоком про те, чи досягне рівень життя вдів висоти того, що був десять років тому, якщо підвищити їм пенсії на шилінг. Вони не могли дійти згоди в тому, який має бути прожитковий мінімум, і ця дискусія була цілком теоретична, бо ж обидва казали, що держава ніяк не може дозволити собі підвищити ці пенсії. Мені годилося б побалакати з чоловіковим колишнім начальником, але на думку нічого не спадало, крім ракет «Фау-1». Враз закортіло всім розповісти, як я спустилася сходами й побачила Моріса, накритого дверима. Хотілося сказати, що я вийшла з кімнати, звичайно ж, голою, бо не мала часу вбратися. Чи повернув би тоді голову сер Вільям Маллок, чи почув би мене Генрі? У нього є дивовижна властивість — чути тільки те, що стосується теми розмови, а мова ж то йшла про показник прожиткового мінімуму в 1943 році. «Я була гола, — кортіло мені сказати, — бо весь вечір кохалася з Морісом».

Я приглядалася до нинішнього чоловікового начальника. Такий собі Данстан. У нього зламаний ніс, а пом’яте обличчя скидається на бракований глечик, що мав би піти на експорт. Ось цей чолов’яга, мабуть, тільки усміхнувся б. Не пропустив би повз вуха моїх слів і не обурювався б. Сприйняв би почуте як щось природне, властиве людським істотам. Здавалося, досить мені зробити рух — і він відповість. «А чому б і ні? — подумала я. — Чому б мені не втекти хоч на півгодинки з цієї пустелі? Моя обітниця стосується тільки Моріса й не поширюється на інших чоловіків. Не зможу я довіку залишатися самотньою з Генрі й не викликати в чоловіках захвату та похоті, лишень вислуховувати його балачки й під краплями слів помалу вироджуватись у скам’янілість, схожу на той капелюшок-котелок у печері Чеддар-Кейвз».

15 липня 1944 року

Пообідала з Данстаном у ресторані «Жарден де ґурме». Він сказав…

21 липня 1944 року

Випила з Данстаном скляночку-другу в мене вдома, поки він чекав Генрі. Усе йшло до…

22 липня 1944 року

Пообідала з Д. Потім він прийшов до мене додому, щоб іще випити. Але це не подіяло, ох не подіяло…

23—30 липня 1944 року

Подзвонив Д. Я сказала, що вже виходжу з дому. Вирушаю з Генрі в подорож. Справи цивільної оборони на півдні Англії. Наради з керівниками цієї служби та з головними інженерами районів. Проблеми бомбардування. Проблеми глибоких бомбосховищ. Проблема симуляції життя. Ніч за ніччю Генрі і я спимо пліч-о-пліч, як намогильні фігури. У новому, укріпленому бомбосховищі, що в Біґвеллі-на-Сі, начальник протиповітряної оборони поцілував мене. Генрі з мером та інженером ішов попереду до наступного приміщення, а я затримала цього начальника й, торкнувшись його плеча, поставила дурнувате запитання: чому тут немає подвійних спальних нар для подружжів? Свідомо під’юджувала його на поцілунок. Начальник обхопив мене, притиснув до нар так, що аж спина заболіла, і поцілував мене. А по тому виглядав таким оторопілим, що я засміялася й цмокнула його. Нічого з того не вийшло. Невже ніколи й ні з ким не вийде? Повертаючись із Генрі, мер казав йому: «У разі гострої потреби ми зможемо помістити тут двісті осіб». За кілька