Читати книгу - "Серце пітьми"

скаже їм потрібне слово, нам кінець, — пробурмотів росіянин десь коло мого ліктя.

Група чоловіків з ношами раптово зупинилася на півдорозі до пароплава, наче закам’янівши. І я побачив худорлявого чоловіка, що враз сів на ношах, піднісши руку над плечима носіїв.

— Сподіваймося, що людина, яка вміє украй красномовно говорити про любов загалом, цього разу знайде конкретну причину, щоб нас пощадити, — сказав я.

Мені гірко дошкуляла абсурдність цієї ситуації, коли ми з такою ганебною необхідністю були змушені покладатися на ласку тієї жорстокої примари. Я не чув жодного звуку, але у бінокль бачив, як владно витягнулася тонка рука, як рухалася нижня щелепа, блищали вдалині його темні очі й гротескними ривками хиталася кістлява голова. Курц… Курц… Здається, німецькою це слово означає «короткий», правда? Так-от, ім’я цієї людини дуже їй пасувало, як і все в її житті — й у смерті. Думаю, на зріст Курц був футів[35] шість. Покривало впало, і з-під нього, наче зі савана, вигулькнуло жалюгідне, страхітливе тіло. Я бачив клітку його рухомих ребер, кістки його руки, якою він вимахував. Той чоловік скидався на ожилий óбраз смерті, викарбуваний зі старої слонової кістки, смерті, що зловісно погрожувала рукою непорушному натовпові чоловіків, виконаних із темної блискучої бронзи. Я бачив його широко роззявлений рот — це надавало йому напрочуд ненаситного вигляду, ніби він хотів проковтнути все повітря, всю землю, всіх людей перед собою. Його глибокий голос був ледь чутний. Очевидно, він кричав. І раптом відкинувся на спину. Ноші затремтіли, а носильники знову закрокували вперед, і тієї ж миті я помітив, що натовп дикунів зник без жодних видимих ознак відступу, мовби ліс, що раптово випустив цих істот, так само раптово поглинув їх, як легені втягують повітря під час довгого вдиху.

Кілька колоністів, які сунули за ношами, несли його зброю: два дробовики, важку гвинтівку і легкий кольт — каральні блискавки цього мерзенного Юпітера. Начальник, який ішов біля нош, схилився, щось шепочучи. Курца поклали в одній із тих крихітних кают, де місця вистачало лише для ліжка й одного-двох складаних стільців. Ми привезли йому запізнілу кореспонденцію, і чимало розірваних конвертів та відкритих листів вкрили його ліжко. Курцова рука знехотя блукала між усіх тих паперів. Але мене вразили вогонь у його очах та втома, що відбилася на його обличчі. То було не просто виснаження від хвороби. Здавалося, що йому нічого не болить. Курц, оця примара, виглядав ситим і спокійним, наче всі його забаганки були задоволені, принаймні наразі.

Він пошелестів одним із листів і, дивлячись просто мені в обличчя, мовив:

— Я радий.

Хтось написав йому про мене. Ось вони, ці особливі рекомендації, знову дали про себе знати. Мене здивував його тембр — Курц говорив голосно й легко, майже не ворушачи губами. А голос! Його голос! Серйозний, глибокий, розкотистий… хоча сам Курц був з вигляду спроможний хіба що на шепіт. Однак у нього було достатньо сили, — штучно збудженої, без сумніву, — аби покінчити із нами всіма, про що ви безпосередньо й дізнаєтеся.

У дверях нечутно з’явився начальник, я миттю вийшов, а він запнув за мною завісу. Росіянин, за яким із цікавістю стежили колоністи, пильно видивлявся щось на узбережжі. Я також спробував простежити за його поглядом.

Ген-ген удалині, на похмурому тлі лісу, невиразно ковзали темні силуети людей, а біля ріки, спираючись на довгі списи, стояли на осонні дві бронзові фігури у фантастичних головних уборах із плямистих звіриних шкур — войовничі й нерухомі, схожі на статуї. Освітленим сонцем берегом справа наліво снувала дивовижна й розкішна з’ява — жінка.

Вона виступала гордо, мірною ходою, вбрана в смугастий одяг, оздоблений оторочками. Її дикунські прикраси ледь дзеленчали й виблискували. Незнайомка високо несла голову, а зачіска її скидалася на шолом. Мідні набедреники закривали ноги до колін, дротяні латунні браслети піднімалися до ліктів, ясно-червоні плями горіли на її засмаглих щоках, незліченні коралі зі скляних намистин прикрашали шию. Дивні амулети, обереги, подарунки шаманів зблискували й тремтіли на її вбранні щокроку, — мабуть, за ті коштовності довелося віддати не один слонячий бивень. Це була розкішна, чарíвна дикунка з вогненними очима: щось лиховісне й величне було в її спокійному наближенні. І в тиші, що раптово запала над тим сумним краєм: неосяжна глушина, увесь величезний обшир плідного й таємничого життя, здавалося, дивився на неї задумливо, немов бачив у ній віддзеркалення власної похмурої та пристрасної душі.

Жінка спинилася біля пароплава, завмерла й повернулася до нас. Довга її тінь сягнула води. Її обличчя, трагічне й жорстоке, мало на собі печать дикого смутку, німого болю й страху перед якимось іще непевним, не ухваленим остаточно рішенням. Вона стояла нерухомо, уподібнившись довколишньому лісові, й дивилася на нас так, наче розмірковувала над незбагненною таємницею. Спливла ціла хвилина, і лише тоді дикунка зробила крок уперед. Щось тихо задзеленчало, сяйнув жовтий метал, колихнулися торочки на вбранні, і жінка зупинилася, немовби злякавшись. Хлопець поруч зі мною щось пробурчав. Колоністи перешіптувалися за моєю спиною. А вона дивилася на нас так, ніби від цього пильного, непохитного погляду залежало її життя. Зненацька дикунка розкинула оголені руки й піднесла їх над головою, сповнена божевільного бажання торкнутися неба, і цієї самої миті блискавичні тіні вигулькнули з-під землі, гайнули понад рікою й узяли пароплав у свої темні обійми. Запала грізна мовчанка.

Жінка поволі повернулася, пройшла вздовж берега й зникла у кущах. Хіба що її очі ще раз блиснули на нас із темені нетрів…

— Якби вона вирішила піднятися на облавок, я, здається, справді спробував би її пристрілити, — нервово сказав арлекін. — Останні два тижні я щодня ризикував життям, не дозволяючи цій жінці ввійти до його оселі. Одного разу вона таки пробралася туди й зчинила ґвалт через те жалюгідне лахміття, яке я дістав із комори, щоби залатати свій костюм. Вигляд у мене був непристойний. А вона, мабуть, через це сказилася і, як базарна баба, цілісіньку годину тріщала щось Курцові, раз у раз показуючи на мене. Я не розумію говірки цього племені. На моє щастя, Курцові того дня було надто зле, щоби він міг зважити на її базікання, інакше не минути б мені лиха. Не розумію… Для мене це занадто… А втім, усе вже позаду.

І цієї миті я почув глибокий голос Курца за заслоною:

— Урятувати мене! Урятувати слонівку, хочете ви сказати. Не треба мене переконувати. Урятувати мене! Мені ж бо довелося рятувати вас. А тепер ви мені заважаєте. Хворий! Хворий! Не такий я