Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

пролунав дзвінок, з номера, який я встиг уже охрестити «Митьком».

— Ало, Тарас? — почув я той самий дебілкуватий голос.

— Так, привіт, Митьок, тьфу, себто, я хотів сказати, Вітьок.

— Тарасе, ти зараз де?

— Я ж тобі вже казав, що я на Майдані — пригадуєш? — промовив я голосом вчителя зі школи для даунів.

— Так, пам'ятаю, але, де саме? — уточнив Вітьок питання.

— Біля палатки «Оболонь». Ти орієнтуєшся, де це знаходиться?

— Так, я вже поруч, — сказав він, голосно дихаючи. З усього було видно, що він йшов і, при цьому, ще й дуже поспішав.

— Ну, то як — ти ще далеко? — поцікавився я.

— Зараз, я вже зовсім поруч. Ось, — видихнув він, хриплячи грудьми, — я вже й на місці. Тарасе, вийди, будь-ласка, до самої палатки й зустрінь мене.

— Добре. Ти махай рукою, щоб я не помилився.

Я попросив друзів зачекати на мене; сказав, що зараз же буду і поплентався до палатки. Тільки я до неї вийшов, як побачив якогось чувака, що вимахував рукою — я рушив йому назустріч. Коли до нього зоставалося кроків з двадцять — я його упізнав. Вітьок — це приятель мого брата, а я колись із ними разом зависав деякий час. Хитрожопий такий парубок. Колись пропонував мені роботу. Каже — поїхали, мовляв, до Києва, я з братом відкрив бізнес, і нам потрібні працівники. Я, звісно ж, спитав першою чергою за зарплату, і що потрібно робити. Вітяня, з розумним і дружнім видом, почав пояснювати, що буде платити сто баксів, і жити ми (я і робітники, яких він ще набере) маємо в якомусь гаражі, чи сараї — я не пам'ятаю — і що все в нас буде добре, ну, хіба що немає там, де помитися. Та хіба це проблема? Ні, звичайно ж ні. Якщо Вітя сказав, що це не проблема, то це, звісно ж, не проблема. Смердіти, як парашний чорт — це ж круто. Я не погодився, і я вважаю, що це природне рішення абсолютно кожної поважаючої себе людини, але, все-таки поцікавився:

— А як, мені що, язиком себе вилизувати, як кіт?

— Там неподалік повинна бути сауна, — спокійно і незворушно відповів Вітьок.

— О, дуже добре. Там виявляється є сауна. Ти, Вітя, мене, що, за розумового інваліда тримаєш? Мийся, нахер, сам у цій сауні, а я залишусь вдома. Мене, до речі, й тут непогано годують, і помитися завжди знайдеться де.

Вітьок стулив писка і замовк. Мовчав він декілька років і не об'являвся. Тепер, очевидно, настав час Вітька.

— Привіт, Тарику!

Вітюня розчепірив свої обійми в потугах мене притиснути, але я не дався — вислизнув, як змій. Не те, щоб я на нього до сих пір сердився, та все одно, неприємні спогади залишились.

— Здоров, Вітольд! Як живий-здоровий? Бачу, ти знову набрав пару зайвих кілограмів, — знущаюсь я з нього, знаючи, що тема зайвої ваги для нього дуже боліслива.

— Як бачиш — так і є, — каже він приречено і тяжко зітхає.

— Що потрібно від мене?

І тут Вітя виклав те, за чим йшов. Виявилось, що він працює майстром-декоратором по зовнішньому декору і пропонує мені стати йому помічником. За мої скромні послуги він передбачає платити п'ятдесят гривень в день. Наобіцяв мені до того ще купу перспектив, за здійснення котрих, з його слів, звісно, ми (а в тому числі і я) отримаємо багато грошей.

До переліку перспектив входили: художня ліпка скульптур, декоративна штукатурка (Венеція, Марсель, Оточенте, здається), ремонти квартир, монтаж декоративних виробів і так далі… Я не погодився. Не погодився, але поміркував до ранку і все-таки погодився. Себто наступного дня я на окуляри не вийшов.

Вітя одразу ж взяв на себе кермо командира. Довго мене шугав, що він дурний до роботи, і всі, хто з ним працював, не витримували лихої долі і тікали від Віті. Тож, закоханий в працю Вітюня розповідав мені про свою діяльність. Про те, що в Конча-Заспі стоїть готель на плаву — він зроблений під корабель і плаває під самісіньким берегом. На ньому треба встановити вироби, які Вітя виготовив сам. Уже потім, я, зіставивши факти, зрозумів, що саме на виготовлення цих пінопластових, вкритих шаром незрозуміло чого, витворів кликав мене Вітя ще тоді, коли я жив в своєму тихому, глухому містечку.

Окрім «Галеона» — таку назву мав корабель-готель — ми з Вітьком узяли ще декілька об'єктів, на котрі потім ледь встигали. Грошей він мені не давав, казав, що це шкідливо для здоров'я. Я на те сказав, що він ризикує втратити своє, внаслідок того, що моє сильно окріпне без грошей. Але то були жарти. Грошей, я це бачив, не було. Точніше вони були, але їх нам видавали частками, і тому їх постійно не вистачало.

Зранку ми тягнулися на «Галеон», який я ненавидів. Щоб дістатися до корабля, нам потрібно було півгодини їхати в маршрутці, а потім ще йти п'ять кілометрів пішки — це дуже вимотувало мене. Про товстого Вітя я взагалі мовчу — його сопло так важко дихало, що я за нього інколи хвилювався. Я, останнім часом почав чомусь називати його Вітя, з наголосом на останній голосній літері, на закордонний манер. Потім дійшло до того, що я взагалі перестав відмінювати його ім'я.

Ми закінчували з «Галеоном» по обіді, а потім знову маршрутка, метро і подорож в дві години довжиною на новий об'єкт, а після нього ще на інший. На останньому ми нерідко лишалися ночувати. Там був диван, мікрохвильова піч, ванна і все, що потрібно для того, щоб не засмердітися і не загинути від голодухи.

Із Вітькових розповідей про те, який він дурний до роботи — я побачив, як Вітя повільно лазить по об'єкту, як велична хмара, як медуза, навіть з хворим слоном його можна порівнювати, але порівнювати його з працьовитим роботяжкою було б невихованим, нестерпним хамством. Ще я побачив, а вірніше почув, як Вітя хропить — він це робить з маніакальною завзятістю, наче навмисне. Тільки-но ця хмара влягається до свого ліжка, як одразу ж починають лунати його громоподібні утробні гуркотіння. Гроза… Я цікавився, як реагує на ці просто надприродні звуки його дружина. На що він з цілковито невимушено відповідав:

— А вона спати лягає раніше.

— Як раніше? Це у вас так заплановано в сім'ї? Ти лягаєш пізніше, щоб вона не чула твого хропіння? — щиро здивувався я.

Вітя, вдоволений, що хоч чимось зміг мене вразити, задоволено кивав головою.

— Ну, ти й альтруїст.

Ще,