Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 5.3

Мати Ярова, яка підмітала подвір’я, не встигла й слова сказати, коли я пролетіла повз неї і випурхнула на ганок. Задихаючись від швидкого бігу і люті, розпатлана, з палаючими щоками, увірвалася до кабінету альфи.

Яров говорив з кимось по телефону, але, побачивши мене, обірвав розмову і підвівся на ноги. По його обличчю розповзалася трохи глузлива посмішка, яка остаточно вибесила.

Зі скаженим криком я жбурнула в Ярова спочатку однією туфлею, потім іншою. Обидві потрапили в ціль і вдарили по м’язистих грудях перевертня. Не завдавши цій скелі ніякої шкоди, впали на підлогу.

І тоді я кинулась на Ярова сама, розчепіривши нігті, як дика кішка. Цілила у ненависні карі очі. Ярів одним впевненим рухом перехопив мої зап’ястя і утримав на безпечній відстані. Посмішка на його обличчі лише ширшала.

– А ти нітрохи не змінилася, хоч і намагалася вдавати з себе крижану принцесу! – почулася знущальна репліка. – Все така ж дика вовчиця! І це мені подобається.

Я навіть загарчала від сказу і спробувала вдарити його чолом у щелепу. Яров ледве встиг відхилитися і видав легкий смішок.

– Ну, все-все, тихіше! Заспокойся, дівчинко. А то поранишся.

Виродок! Він взагалі мене всерйоз не сприймає! Він що думає: я з ним граю? Та якби в мене зараз у руці був ніж – штрикнула б, не вагаючись!

У-у-у! Ненавиджу! Всередині гомоніла така лють, що я зовсім втратила розум.

Яров продовжував утримувати, легко придушуючи всі мої спроби дістатися до нього нігтями або вдарити будь-яким доступним способом. А потім раптом вп’явся губами в мій рот, так грубо і владно, що я мало не задихнулася. Задавлював ще більш шалений опір, поки від нестачі кисню у мене все не поплило перед очима. Я обм’якла в його руках, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію. Лють стала слабшою, але остаточно не зникла, зачаївшись всередині, як дикий звір.

Яров відчув зміни в моєму стані і негайно відпустив. Він дихав не менш важко, ніж я, і дивився якимось дивним помутнілим поглядом.

Довелося обпертися ззаду руками на стільницю, щоб утриматися на ногах і перевести дух. Намагаючись хоч трохи заспокоїтися і привести в порядок думки, буравила неприязним поглядом обличчя альфи.

– Мені заборонено залишати межі поселення? – нарешті, прошипіла я. – Хто дав тобі право так зі мною поводитися?!

– Я вже говорив, – трохи хрипко сказав він. Його очі поступово ставали колишніми і знову приймали такий бісячий мене глузливий вираз. – Ти член моєї зграї. Я маю повне право розпоряджатися твоїм життям.

– Давай, ти повернеш мені мобільний, а потім поясниш це моєму нареченому, – з сарказмом відгукнулася.

Щодо «нареченого» – це, звичайно, дещо передчасно, але покидьку Ярову необов’язково про це знати. Зараз Аден Ларес – мій єдиний шанс виплутатися з цієї халепи!

З грудей Ярова вирвався загрозливий рик, який миттю нагадав, з ким доводиться мати справу.

Я спробувала зайняти менш небезпечну позицію, виринувши із зони між столом і розлюченим альфою. Але такої можливості мені не дали. Ручища Ярова миттю схопили і притиснули мої багатостраждальні зап’ястя до стільниці у чіпкому захваті – не вирвешся. І навіть не поворухнешся. Величезне тіло притисло мене саму до стільниці так, що ледве могла дихати.

– Я б на твоєму місці якнайрідше згадував про твого кровососа, – прогарчав Ярів мені в обличчя. Його очі зараз нагадували дві золотаві щілини. Ніздрі хижо роздувалися. – Для твоєї ж безпеки!

– Це ще чому, Яров? – видавила я, вирішивши, що не дозволю йому себе залякувати. – Бісишся, що є чоловіки, більш могутні за тебе?

Пролунав такий гучний рик, що навіть стіни здригнулися. Приголомшена, я вже кляла себе за те, що полізла на рожен. І куди тільки поділися розважливість і вміння аналізувати, що і кому можна говорити? Та туди ж, куди і самовладання! Цей чоловік геть позбавляв мене самоконтролю. Я кляла саму себе, розуміючи, що зараз як раз таки від витримки залежить дуже багато. Від того, як поведу себе з Яровим. В моїй ситуації дражнити і злити його – найгірше, що тільки можна собі уявити. Судячи з того, як раптом почало роздаватися у плечах його і так не дрібне тіло – ситуація до крайності небезпечна. Потрібно терміново виправляти її, якщо не хочу повторити долю ящера!

– Пробач, я не повинна була таке говорити, – якомога м’якше і покірніше промовила я і втиснула голову в плечі.

Яров шумно видихнув. Трансформація зупинилася, а потім і зовсім відкотила назад. Через півхвилини переді мною знову був колишній альфа. Правда, погляд менш колючим не став.

 – Тобі краще сісти ось там, – крізь зуби кинув він, киваючи на крісло для відвідувачів. І нарешті, відсторонився, даючи можливість пройти.

 Відчуваючи, як тремтять ноги після пережитого потрясіння, я повільно пройшла до крісла навпроти столу і опустилася в нього. Сиділа на краєчку, готова в будь-який момент схопитися і кинутися бігти. Руки нервово зціпила на колінах.

 – Ти залишишся в поселенні. Це не обговорюється, – опускаючись у своє крісло, заявив Яров, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. – Твоє місце тепер тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍