Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

  – Дара, тут не курорт - здорових нема, сама знаєш.

Я не хотіла відповідати на питання, які роїлись в маминій голові, тому одним ковтком допила свій чай, цьомнула в щоку і, попрощавшись, бігцем вискочила за двері. Дивлячись собі під ноги, я зробила два швидких кроки в бік сходів і зупинилась, втупившись поглядом в  колеса візка, який різко зупинився переді мною.

– Дара?

Я підняла очі і наші погляди зустрілись.

– Привіт, Вадим. Несподівана зустріч.

Він вивчав мене поглядом, судомно вчепившись у візок.

– Не те слово. І знову ти кидаєшся мені під колеса.

Це могло бути жартом, та судячи з його нахмареного виразу обличчя, нічого веселого він в тому не вбачав. Слухаючи незручну тишу я спостерігала за його мімікою, сподіваючись знайти підказку, що робити далі. 

– А ти тут з якого приводу? – зрештою перервав липку паузу Вадим.

– Маму навідувала.

– І як у неї справи?

– Все чудово, дякую, - відповіла я. – Вона не пацієнтка, співробітник, - я вказала головою на двері за собою. – А ти давно тут?

– Занадто.

– Скоро на виписку?

– Сподіваюсь, - Вадим напружив руки і ледь помітно зрушив візок з місця. – Мабуть ти поспішаєш, тож не буду затримувати.

– Взагалі то ні, але не заважатиму. Рада була тебе бачити, - промовила я, розвертаючись в бік сходів.

– Я також.