Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

погоджується з офіційною політикою, ставлення тут таке ж саме, як і в Британській Індії.— На губах у неї з’явилася гірка посмішка.— Але там принаймні хоч вигляд роблять, що все відбувається згідно закону. Отака іронія: наші брати пригнічують нас більше, ніж ви.

— Саме тому ви й убили принца? — запитав я.— Щоб виступити проти пригнічення?

— Я вже сказала: до вбивства я не причетна.

— Гаразд, але якщо ми не зможемо цього довести, боюсь, ваші слова нікого не переконають,— зауважив я.— Як я зрозумів, у королівстві Самбалпур принципу особистої недоторканності не дуже дотримуються.

Вона похитала головою і зітхнула.

— Як ми виграємо від смерті ювраджа? Які б вади він не мав, усе одно був би набагато кращим магараджею, ніж його батько. Принаймні він розумів, що настав час змін. Може, наші слова йому б не дуже сподобалися, але він би вислухав. А тепер нам чого сподіватися? Тривалого правління слабкого старого, який щодня дедалі більше залежить від своїх жерців та астрологів? А коли він помре, спадкоємцем залишиться його другий син, точна подоба свого батька, який витрачатиме більшість часу на полювання та жінок.— Вона замовкла і відкинула з обличчя пасмо волосся.— Запевняю вас, містере Віндгем, той, хто вбив ювраджа, відкинув прогрес у Самбалпурі на багато, багато років назад.

Її слова мене приголомшили. Як правило, революціонери вважають убивство королівської особи гарною подією. Так нас запевняють підручники історії. Щось не пригадую, щоб Кромвель проливав сльози над головою Чарлза І або щоб Ленін ридав над щойно вбитими Романовими. Але я мушу продовжувати допит. Я витяг із кишені посмертну світлину вбивці і показав її дівчині.

— Упізнаєте цього чоловіка?

Вона похитала головою.

Я пильно на неї глянув.

— Упевнені?

Жодного натяку на те, що вона щось приховує, та коли я повертав світлину до кишені, то помітив, як на неї дивиться майор Бхардвадж. Він аж сполотнів.

— А ви його впізнаєте? — звернувсь я до нього.

— Що?

Я підніс світлину ближче до нього.

— Упізнаєте вбивцю?

Майор відсахнувся.

— Ні.

— Упевнені?

— Абсолютно. Просто він нагадав мені одного... знайомого священика.

— Священика? — перепитав я. Я і сам сприйняв його за святу людину, коли вперше побачив у цьому шафрановому вбранні та зі смугами попелу на чолі.— Упевнені, що це не ваш знайомий?

— Так. Той чоловік давно помер... але...

— Але що?

— Вражаюча схожість.

— Може, родич? — припустив я.— Син?

Майор похитав головою.

— Той священик був аскетом. Як того вимагає традиція, він відмовився від світу і звернувся до бога. Дітей він не мав, наскільки мені відомо.

У мене виникло відчуття, що майор щось від мене приховує.

— Ця людина стріляла у вашого ювраджа і вбила його,— заявив я.— Ви точно його не впізнаєте?

— Точно,— вибухнув він.— Я ж вам кажу! Чи залишились у вас іще запитання до заарештованої?

Схоже, нічого більше зараз від майора не отримати. Що ж до заарештованої, я вже почув усе, що хотів.

— Наразі більше запитань я не маю. А ви, Не Здавайся? Нічого не хочете додати?

— Н-нічого.

— Добре,— підсумував я.— Усе. Дякую, міс Бідіка, за ваш час.

Вона кивнула.

— Часу, містере Віндгем,— сказала вона,— у мене хоч греблю гати.

— Я б не був таким упевненим,— хмикнув майор, відчиняючи нам двері.— Колеса обертаються, люба пані.

У кабінеті я поцікавився, що Бхардвадж мав на увазі.

— Вирок ще має бути офіційно підтверджений,— пояснив той,— та чого ж можна чекати за зраду й убивство?

— А в мене склалося враження, що в королівських штатах до страти не вдаються.

Майор посміхнувся.

— Це правда... Але...

— Але що? — втрутився Не Здавайся.

— Умови ув’язнення можуть бути дуже важкими,— відповів майор.— Особливо для жінки.

— Які докази проти неї ви маєте? — запитав Не Здавайся.

Бхардвадж нагородив його сердитим поглядом.

— Вона добре відома агітаторка. Ми реквізували памфлети, які вона розповсюжувала. Там повно всіляких крамольних дурниць.

— Із усією повагою до вас,— заперечив сержант,— крамола — це не те саме, що спроба вбивства.

— Ні? — підняв брови майор.— У моїх книгах це просто різні кроки на шляху до однієї мети: скинути законну владу Самбалпура.

— Хто вирішуватиме її долю? — поцікавивсь я.— Магараджа?

— Рішення приймає Кабінет, але думку королівської родини також урахують,— відповів він.

Ми полишили Бхардваджа і повернулися до автомобіля. Полковник Арора стояв, обіпершись на нього, і курив сигарету.

— Як вам юна революціонерка? — запитав він, коли ми рушили до міста.

— Вам не здалося, що варто було попередити, що в’язень жінка? — не витримав я.

Він усміхнувся.

— Вирішив улаштувати вам несподіванку. Завзята молодичка... та й красуня, з гарної родини. Хай би там як не захоплювалася політикою, її могли б і в гарем магараджі запросити.

— Чи мала б вона вибір у такому разі?

— Авжеж,— відповів він.— Але це вважається великою честю, не кажучи вже про безпеку.

— Безпеку?

— Саме так. Наложниці Його Високості, як правило, прості сільські дівчата. Вони дуже вдячні за комфорт і безпеку, яку відчувають у жіночих покоях.

— А що станеться, коли магараджа втратить до них інтерес?

Він так на мене глянув, немов я бовкнув якусь нісенітницю.

— Житимуть собі на жіночій половині решту життя. Урешті-решт, вони ж королівські жінки, про них та їхніх нащадків добре піклуватимуться. Скажу навіть, що життя стане набагато легшим, коли їхнє ім’я зникне зі списків у королівській спальні. На вашу думку, вона має якесь відношення до вбивства? — продовжив він.

У голові моїй і досі лунали слова Кармайкла, тож я вагався, чи розповідати йому щось. Може, Арора і переконав магараджу дозволити нам вести розслідування, але він усе одно належить до самбалпурського двору, тож, без сумнівів, переслідує якісь свої цілі.

— Гадаю, варто ще покопатися, а тоді вже оголошувати, що справу закрито,— сказав я.— А що ви про неї скажете, Не Здавайся?

— Вона дуже вродлива,— відповів той, не зводячи очей із річки Маханаді ліворуч від нас.

— Щось іще? — запитав я.

— Га?

— Може, поділитеся враженням від її слів?

— Так, сер. Прошу вибачення, сер,— схаменувся він.— Мені не здалося, що вона вбивця.

— Гарні жінки так само здатні