Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

на вбивство, як і всі інші,— нагадав я.

— Усе одно, сер...— Він знову замислився.

— Ну ж бо, сержанте,— не витримав я.— Кажіть уже.

— Та нічого,— потрусив він головою.— Вона сказала дещо таке, що змусило мене задуматися... Знаєте, вона помиляється.

— Щодо чого?

— Ра.

— Що? — заблимав я очима.

— Єгипетський бог Ра, сер,— пояснив він.— Вона сказала, що боги не старіють. Але Ра старів. Кажуть, що в похилому віці він вирішив, що людство з нього глузує.

— Напрочуд цікаво,— прокоментував я.— Це важливо?

— Не знаю.

Полковника це зацікавило.

— І що сталося? — запитав він.— Що він зробив із тими насмішками?

— Це не дуже приємна історія,— зітхнув Не Здавайся.— Коротко кажучи, він послав двох своїх дочок убити все людство. І їм би це вдалося, якщо б одна не напилася.

— Так,— погодився полковник,— це урок для всіх нас. Лишається сподіватися, що наш власний бог — король таких намірів не має.

— Саме так,— закивав я.

А сам подумав, що оповідка про Ра та його дочок містить у собі ще один урок: ніколи не можна недооцінювати силу розумних жінок, які здатні на найчорніші вчинки.

Не Здавайся повернувся до полковника:

— Що з нею буде?

— Гадаю, вона допоможе знеохотити інших.

— Допоможе знеохотити? Як саме? — запитав Не Здавайся.

Полковник відвів очі, зацікавившись пагорбом на протилежному боці річки.

— Запевняю, сержанте, вам не варто це знати.

Шістнадцять

вітло згасало, волога обліплювала тіло, немов мокра тканина. Автомобіль зупинився перед воротами посольства.

— Заїду за вами завтра о дев’ятій,— сказав полковник і наказав водію від’їжджати, навіть не чекаючи на нашу відповідь.

Я повернувся до Не Здавайся:

— Ходімо.

Ми пройшли повз індуса, що опускав британський прапор. Щоразу, коли він смикав за мотузку, лунав скрегіт іржавого металу. Та й на самому прапорі дірок було не менше, ніж на полі для гольфу. Схоже, на думку Кармайкла, побитий міллю прапор краще, ніж узагалі ніякого. Не скажу, що я з ним погоджуюсь.

Остіна ніде не було видно — мабуть, наш господар кудись поїхав. Утім, двері були відчинені, і ми пройшли до наших кімнат.

Я зачинив за собою двері, зняв сорочку і промокнув піт на грудях гамчою, тоненьким бавовняним рушником, який так подобається індусам і який застосовують геть усюди, особливо коли потрібно позбутися вологості. Та я тільки розмазав піт по всьому тілу, тож відкинув цю думку й умився теплою водою.

Підступив знайомий біль. Він іще не вийшов за лікоть, але незабаром переповзе далі — спочатку на м’язи спини, тоді на груди і стегна і нарешті дістанеться самих кісток. За ним прийде туман — спочатку збиратиметься на кінчиках нервів дрібною мжичкою, тоді ущільниться, застигне, затвердіє, стиснеться кулаком усередині мого черепа й урешті-решт витисне всі думки, крім однієї. Опій.

Процес від перших симптомів до повного забуття вимагає часу — може, кількох днів,— але коли вже він розпочався, то зупинити його може тільки доза «О». Тож зараз дуже важливо з користю витратити той час, який у мене залишився. Я ліг на рипуче ліжко, тоді встав і витяг з кишені штанів пачку «Кепстенса». Запалив сигарету і повернувся на ліжко. Згадалося давнє оголошення в газеті, що нахвалювало позитивний вплив тютюну на розумові здібності. «Дим „Огден“ стимулює мозок». Добре, бо мені потрібно все обміркувати, і я буду вдячним за будь-яку допомогу. Сигарету я докурив, але ніякого пожвавлення думок не помітив. Та сигарети — лише перша зброя у моєму арсеналі. Мабуть, настав час удатися до важкої артилерії. Валізка стояла на невеличкій скрині у кутку кімнати. Я переклав її на ліжко, відкрив замок і підняв кришку. Мій погляд автоматично звернувся до опійного приладдя, але я зібрався із силами і змусив себе взяти наполовину порожню пляшку віскі. Запаси потрібно розподілити з користю. У самій Калькутті такого добра небагато, а судячи із бюджету Кармайкла, тут узагалі пристойних напоїв не буває.

Я взяв склянку, що стояла за умивальником, налив собі добру порцію, сів на ліжко і відпив. Непокоїла мене розмова з міс Бідікою. Вона вирішила, що я представник Англо-Індійської діамантової корпорації. Це просто тому, що я сагиб, чи, може, була на те інша причина?

Турбувало й дещо інше. Нічого важливого, так, дрібнички. Перша — реакція майора Бхардваджа на фотографію мертвого вбивці. Чоловік нагадав йому покійного священика, сказав він. А ще, коли я запитав, хто вирішуватиме долю міс Бідіки, майор напустив туману: рішення приймає Кабінет, враховуючи при цьому думку королівської родини. Але ж магараджа для своїх людей був богом, а мій досвід підказує, що боги не перекладають такі рішення на своїх помічників.

Коли не допоміг і ще один ковток, я випив усе одним духом і налив собі ще. Одна порція віскі навряд чи щось зекономить. Краще почати з подвійної порції, щоб тоді не доливати. Друга склянка виявилася кориснішою. Я пригадав, що слово брата принца Адгіра, принца Пуніта, тепер уже нового ювраджа, має вагу. Цілком зрозуміло, якщо магараджа, у його віці, забажає знати думку свого другого сина. Чи не на це натякав майор Бхардвадж?

Цей зразок дедукції заслуговував на третю склянку, її я і налив би, якби у двері не постукали.

Я відчинив. На порозі стояв Не Здавайся.

— Що на вашу думку, із нею зроблять? — запитав він.

Ну точно крихітний Атлант, що тримає на своїх плечах усі клопоти світу.

— Із ким?

— Із міс Бідікою.

— Заходь,— зітхнув я.

— Я ж вас не потурбував? — запитав він, увійшовши.

— Тепер уже запізно цим перейматися.

Я вказав на стілець поруч зі столом.

— Я саме збирався випити. Не хочете?

— Ні, дякую.— Він підозріло мене оглянув: — Ви ж увечері ще не пили?

Я подивився на годинник. Рівно шоста. Чисто формально можна вважати, що перші дві склянки я випив удень.

— Ні,— запевнив я його з палкістю праведника.

На стілець уваги він не звернув, так і продовжував стояти.

— Вважаєте, що її звинуватять у співучасті в убивстві Адгіра?

Я налив собі віскі.

— Схоже, так воно і буде. Вона немов та скіпка у пальці королівської родини. Боюся, до опозиційних думок тут таке ж ставлення, як і до прокази. Винна вона чи ні, усі тільки зітхнуть із полегшенням, якщо її засудять.