Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Півкуля Арени привітала мене яскравою неоновою вивіскою, котра оповіщала жителів модуля про сьогоднішні бої. Смертоносного Вихора з Гранітною Скелею і Дикого Вепра з Молотобійцем. Усі четверо бійців з другого легіону, тож навряд чи вечором буде аншлаг. До речі, можна буде зазирнути після вечері з Нікою. Молотобоєць з молодих та ранніх. Лише третій місяць на арені, а вже доволі гучно заявив про себе. Двадцять перемог з двадцяти двох боїв. Навіть кращий результат, ніж був у мене на старті. Варто оцінити…

Навряд чи ланіста випустить його проти мене, але завжди краще бути готовому.

— Макс? — здивовано і чомусь сердито витріщився на мене керуючий боями, він же ланіста Арени — Крутій. Що, власне і підтвердив системний напис.

«Крутій. Людина. Не активований»

Ланіста був невисокий, але такий кремезний, що нагадував куб. Ні, насправді, коли він ще сам толочив пісок арени, то звався Фаворит Долі. Але це було так давно, що ніхто б і не знав, якби не постер, що висів на стіні кабінету. 

— Ти чого приперся? У тебе ж іще три дня відгулів? — прогудів він невдоволено.

— Я теж радий тебе бачити. Набридло вилежуватися… — розвів руками. — Здоровий. Готовий. Записуй…

— Не жартуєш? — обличчя Крутія моментально проясніло, наче я повідомив йому найкращу новину. Навіть не думав, що ланіста так переймається моїм здоров’ям. Хоча — я ж серед фаворитів. А це — гроші. І чималі.

Я лише плечами потис.

— Так це ж просто чудово… — ланіста схопився зі стільця і підбіг до мене. Але не зупинився, а зробив коло, оглядаючи з усіх боків. — Макс… Чорт мене забирай. Це просто супер.

— Якщо ти так кажеш… А що трапилося?

— Дикий Вепр, матері його ковінька, стався… Нажерся вчора до непритомності і сьогодні лежить пластом. Лікар сказав, що до вечора не відновиться. Сучий потрох! Півроку зі штрафів не вилізатиме! Але проблема в тому, о мені, як на зло, нема ким його замінити. Троє з травмами. Шестеро ще не повернулися з поїздки в К022. Четверо — вчора билися. І регламент забороняє виставляти їх сьогодні. Тож, вся надія на тебе. 

— А Скажений?

— Жартуєш? Щоб він зробив з хлопця відбивну? А я потім половину виручки віддав на лікування? У нього ж зовсім гальм немає. Та що я тобі розповідаю? Сам знаєш…

— Знаю, — кивнув я. — А мені, значить, довіряєш?

— Ти інша річ. Ти з головою дружиш. І до крові не ласий. Проведеш майстер-клас, провчиш за одно. А то хлопчина вже зазнаватися почав. То що? Я роблю заміну?

— О котрій поєдинок?

— О дев’ятій. А що?

— Нічого. Не бери в голову. Годиться. Міняй вивіску…

— Масажистку прислати? — підморгнув Крутій. — Щоб кров по жилах розігнала? Катю? Або Лізу?

— Не треба, — відмахнувся я. — У мене на сьогодні інші плани.

— Ніка? — розуміюче посміхнувся ланіста.

— Що?

— Ой, я тебе прошу… — махнув рукою той. — Я що сліпий? Запав на дівку, але серйозний крок зробити страшно. І хочеться, і колеться, і мама забороняє, так?

— Іди ти.

— І то правда, — погодився Крутій. — Не моя справа. Самі розберетеся. Але пильнуй, не упусти свого. Бачив я її днями з одним красунчиком. З мерії. А вони там язиком, що помелом метуть. Гляди, задурить дівці голову…

— Що? — насупився я. — Це ж хто такий? Я його знаю?

— Диви, як визвірився… — зареготав Крутій. — Охолонь. А то зірвеш злість на Молотобійці. А мені потім лікувати. Пожартував я… Не тулилися вони одне до одного, навіть під руку не йшли. Але… — зробив паузу і становчо закінчив. — Казка хоч і брехня, та з натяком. Прислухайся. Я своїм хлопцям лихого не пораджу.

— Дякую… — бурчу все ще сердито і йду геть. От засранець! Увесь настрій зіпсував. Хоча… Чого я себе заводжу? Вечором візьму та й спитаю в Ніки. Вона хвостом крутити не стане. Чорт… Може й справді перевести наші стосунки на наступну сходину? Кращу за неї все одно не зустріну. А всі ті Каті, Лесі, Альони, Лізи… лише розвага. І давно вже всі на одне обличчя. Ні, мабуть, справді час щось у цьому житті змінювати.

Тьху… Геть з глузду з’їхав? Яких ще змін тобі треба? Про Систему вже забув? І про завдання ШІ? Герой, бляха… Його до звитяги кличуть, а він про спідницю думає. Угу, так і підеш світ рятувати. Тримаючи в одній руці моргенштерн, а в другій — дружину.

Поки копирсався у собі, не зчувся як дістався свого спального боксу. Глянув у кінець провулка, де стояв торгівельний апарат, роздумуючи чи не прикупити чогось їстивного. Але ліньки було йти. Тож вирішив підкріпитися концентратом з НЗ новачка. А свято для шлунку влаштувати вже після бою.

Здалося, що відчув на собі чийсь прискіпливий погляд. Озирнувся, але вуличка була порожня. Лиш поліцейський дрон гудів метрах в двадцяти. Буває… Це вже рефлекси в передчутті поєдинку прокидатися починають. Приклав долоню до дверей, і коли ті, зчитавши папілярний малюнок, ковзнули вбік, увійшов. Треба просто поспати.