Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 18

– Ну ти вже пробач, але я й сам вже задумувався про те, щоб одружитися, – промовив Артур, походжаючи по вітальні своєї квартири, куди я буквально ввірвалася, обсипаючи його звинуваченнями. – Зізнатися чесно, вперше зустрічаюся з людиною, що немов та половинка, яку шукав так багато років.

– Дякую! – все ще ображено крикнула, хоч насправді й було приємно почути ті слова. – Але це не означає, що одразу потрібно запрошувати людей на весілля, якого навіть не буде!

– Я не вірю в ці перевірки часом. Якщо судилося, то навіщо чекати? – посміхнувся Артур, нишпорячи по шухлядках свого столу. – І буде, до речі.

– Не буде! – ще гучніше повторила я, злісно блискаючи своїми очима, на яких з якогось дива зібралися сльози. Бо реально, я мала б радіти, але чомусь зовсім не відчувала цього.

– Буде, – промовив Артур й миттєво став на коліно та скориставшись тим, що я розгубилася, взяв мою руку і одразу вдягнув на палець ну дужечки коштовну каблучку.

– Не буде, – зняла прикрасу, як тільки розвисла. Бо щойно мій погляд вловив маленьку красуньку з надзвичайним огранюванням, я завмерла, вражено супроводжуючи ту поглядом. – Коли ти взагалі встиг?

– Вчора. Як тільки відвіз тебе, одразу поїхав туди, – посміхнувся, дістаючи з-за дивану ще й красивий букет квітів. Моїх улюблених білих троянд.

– Чому саме вона? Вони? – переводила ще більше розгублений погляд то на сліпучу каблучку, то на надзвичайний букет.

– А хто мені двадцять хвилин розхвалював цю каблучку. Та й я бачив твій погляд ще того першого дня в торговому центрі, коли ти поглянула на квітковий, але затримала погляд саме на експозиції з білих троянд, – обережно взяв на руки одного з цуценяток, що підбігло до нього та почало тертися об ноги.

– Не думала, що ти сприймеш це всерйоз. Я ж просто йшла по Хрещатику та випадково побачила її на вітрині. Як і квіти, до речі, – ну а я не могла взяти другого пухнастика, бо руки вже були зайняті. А обличчя все не відривала від троянд, насолоджуючись неземним ароматом.

– Для мене кожне твоє слово важливе, – а тепер вже здалося, що він ображається. Але я не збиралася грати в його гру.

– Давай тільки без цього, – відмахнулася, немов від набридливої мухи.

– Я ж абсолютно серйозно, – промовив той, почухуючи за вушками цуценятко.

– Та знаю. Тому так і хочеться погодитися, – зізналася, поглянувши на Артура, що миттєво засяяв після моїх слів.

– Ну то скажи вже це довбане «так». Все одно вони вже ніби знають, що ти погодилася й на численних зустрічах доведеться вдягати каблучку, – Артур мав рацію, але все ж…

– Не можу, – тихо промовила, розуміючи, що це зовсім не входить до мого п’ятирічного плану. Зараз для мене була важливою робота, побудувати кар’єру, а вже потім родина.

– Чи не хочеш? – ображено поглянув на мене Артур, підіймаючи цуценятко, яке також якимось чином зараз здавалося насупленим.

– Не можу, – повторила вже гучніше, хоч новий мешканець Артурової квартири неначе так і промовляв – та погодься ти вже нарешті.

– Це ще б чого? – ну звісно, що запитав. Знала, що зробить це.

– Бо так, – відповіла, не збираючись пояснювати все. Навіть Таня з мене сміялася через це. Лиш Ден розумів, але коли то було…

– Та розповідай ти вже. Вчора про все на світі ладна була поговорити, а тепер і слова не витягнеш, – промовив Артур, пригадуючи нашу вечірню розмову, коли він підвозив мене після успішної зустрічі з клієнтами додому. Тоді й говорила про все, аби тільки не зачіпати тему весілля чи заручин.

– Та не хочу я. У мене план. Все в свій час і…– таки сказала та поглянула на Артура, чекаючи його реакції.

– Хух, – з полегшенням видихнув той. – А я вже думав, що ти встигла заручитися або вже навіть одружитися з кимось іншим.

– До твого відома, плани – це важливо, – набурмосилася та таки відклала букет з каблучкою й взяла на руки маленьке пухнасте заспокійливе.

– Так-так, звісно. То може таки вийдеш за мене? – посміхнувся Артур, скориставшись можливістю та знову взявши прикрасу в руки.

– І що тоді? – з посмішкою стежила як цуценя намагається дістатися до каблучки.

– Матимеш найкращого на світі чоловіка та кухаря в одному обличчі й поруч завжди бігатимуть ці два маленькі чуда. Звісно, потім в нашому домі мешканців може й побільшати, але з цим точно не поспішатимемо. В тебе ж план…– посміхнувся Артур, стаючи на одне коліно, поки опускаючи цуценя на диван. Туди ж стрибнуло з моїх рук інше. – То як? Ти згодна?

– Все заради них, – посміхнулася, стежачи як цуценятка граються одне з одним.

– То що ж, шановна Ксенія Борсук, чи вийдеш ти за мене заміж? – взяв мене за руку Артур, вже плануючи вдягнути каблучку, але я швидко вихопила її у нього.

– Ну раз так просиш…– сама надягнула собі прикрасу. Ось так мені більше подобається. Приємно розуміти, що я сама господарка своєї долі й вибір тут лише за мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍