Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 19

Прокинулися ми у досить піднесеному настрої та вкрай дивному місці. Чесно кажучи, відколи прийшла до Артурового дому, весь час тягала на руках одного або й одразу двох цуценят. Хоча прийшла я то явно до свого новоспеченого нареченого. Але ну які ж вони милі… То чому взагалі дивуюся, що прокинулися ми обоє біля їх гостинного собачого будиночка? Непокоїло те, що не пам’ятала, коли ми встигли опинитися там, але що ж тут такого…

– Іди сюди, красунчику, – потягнулася до пухнастенького клубочка шерсті, що був на видному місці й обережно взяла його на руки.

– Іду-іду, – посміхнувся Артур, підлазячи ближче до мене та так і не розплющуючи очей.

Я ж лише штурхнула нареченого, що досі був вкрай заспаним. Зізнатися чесно, вперше бачила його таким…безпомічним. Але все ж у цю мить він був не менш милим від маленьких пухнастих цуценяток. Хто ж знав, що його так званим не діловим і домашнім одягом виявиться піжама «Акула». Скільки ж я сміялася, коли вперше побачила його в ній… Ой, Артур образився ще й як. Але я вибачатися не збиралася – все ж на відміну від нього в своїй квартирі ходжу не як гігантська мила акулка, а просто як втомлена маркетологиня в зручненькому спортивному костюмі.

Живіт забурчав трішки невчасно, тож довелося підводитися та йти на кухню. І як на замовлення – порожнісінько. Ні в холодильнику, ні на плиті не було ані крихти їжі. Ще й в тумбочки заглянула в пошуках якоїсь каші чи чогось подібного. І там пусто. Коли ж ми все вчора ним приготоване встигли з’їсти й з якого це дива Артур не виконує своїх обов’язків? А так же обіцяв…

Взяла телефон й підшукала заклади неподалік, щоб точно не чекати довго доставку й замовила чогось легкого. Двох омлетів нам же мало вистачити? Бо хто його знає. Це ж я в компанії Артура їм у більшості випадків. Настільки захоплююся процесом, що й не помічаю, чи той взагалі ситий. Дивно якось навіть, але я така, яка вже є і з цим нічого не поробиш.

– Дякую, – посміхнулася, закриваючи вхідні двері й ще поки їжа була тепленькою, розклала її по тарілках.

Артур же нарешті почав остаточно прокидатися. Спершу перевернувся на інший бік, потім погладив цуценят, що примостилися на його м’якусіньку піжаму й почав шукати мене. Це було ну дуже кумедно, тому розсміялася, видаючи своє місце перебування.

– О, ти щось приготувала, – одразу промовив він, підхоплюючись на ноги. – Смачно ж пахне. Дивно…

– Це ти на щось натякаєш? – насупилася, вдавано образившись.

– Ні, ти що? Просто омлет навіть анітрошечки не підгорів, – одразу спробував виправдатися Артур і не надто вдало.

– То от як воно значить? – таки трішки переграла. – По-твоєму, я тільки й можу, що їжу замовляти!

– А я то вже купився, – нахилився він до мене за поцілунком-вибаченням, а тоді зовсім почав лоскотати. Але я програвати не збиралася.

Ось так наш сніданочок раптом і перейшов у нове русло. Ми все більше добиралися до спальні й запах омлету ставав все дальшим, не відриваючись одне від одного. Але...часом настає той самий момент, коли в двері раптово дзвонять. І ще й так настирливо, що не проігноруєш.

– Іди вже відкривай, – штурхнула Артура, вдягаючись. Щось настрій трішки зіпсувався.

Звісно, я вірила, що то нехай навіть просто помилилися адресою, але аж ніяк не очікувала побачити з-за рогу Аліна, що затято в чомусь переконувала Артура. Руда була аж занадто близько до мого нареченого й це аж ніяк  мені не подобалося. Здається, це вперше я настільки приревнувала когось. Мабуть, зіграв роль новий статус, бо й раніше мала серйозні стосунки. Звісно, лише з Деном і вони були не супер-пупер міцними, але все ж були.

– Що тут відбувається? – пройшла до кімнати, поправляючи легку сукню.

– Оу, ти також тут. Не чекала, – замість відповіді Аліна зміряла мене таким гнівним поглядом, ніби то я відірвала її від Артура, а не навпаки.

– Ну тепер зустрічатимеш нас разом частіше, – раптом заманулося показати тій нову прикрасу. Але ж хіба каблучка не чарівна? Тоді гріх ховати її від поціновувачки подібного.

– Як…що…– Аліна як рибка, яку викинуло на берег, відкривала й закривала рот, не в змозі нічого промовити.

– То що там сталося в офісі? – Артур чомусь нервував у присутності Аліни, ніби не хотів наших заручин. Але хто тут кого в них переконував?

– Знову терміновий проект від того ж замовника. Потрібні всі негайно. Часу на день більше, але й роботи також немало, – швидко ж ця професіоналка зібралася з думками…

– Ну тоді будемо за годинку, – посміхнувся Артур та закрив двері прямо перед носом дівчини. – Ходімо снідати?

– Авжеж, – прийняла простягнуту долоню Артура та ми закрутилися під нікому не чутну мелодію вальсу. Хоча не так. Її не чув ніхто окрім нас, бо це була мелодія двох закоханих сердець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍