Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

Розділ 8

Юлія

Стискаючи кермо обома руками, Тагір зосереджено стежить за дорогою.

– Я дуже радий, що ти все ж таки вирішила продовжити працювати з реконструкцією школи. Зізнаюся, я здивувався, коли ти попросила мене про допомогу.

– Так, я подумала, що було б гарно зробити добру справу. Діти мають ходити до своєї школи, а не до сусіднього села за десять кілометрів.

Усміхнувшись, Тагір ненадовго скошує погляд у мій бік і схвально хитає головою. А ще опускає руку на моє коліно, щоб погладити вгору-вниз.

Після того, як Єгор відмовився допомагати мені з реконструкцією школи, я зітхнула з полегшенням. І прийняла рішення: аби не сталося нічого поганого я буду триматися від нього якомога далі. Моє серце щоразу обливається кров'ю, коли він опиняється поряд. Знаю, я не зможу довго чинити опір своїм почуттям. А тому буде найкращим, якщо все залишиться, як і раніше. Ми ж якось жили ці десять років?

Машина зупиняється неподалік зруйнованої школи. За традицією Тагір першим виходить із позашляховика і відкриває переді мною дверцята.

– Дякую, – сухо дякую чоловікові, хапаючись за його руку.

– Пам'ятаєш, про що ми з тобою домовлялися? – Запитує Тагір, поки ми повільно наближаємося до школи.

– Так. Я буду обережною і не відійду від тебе ні на крок.

– Розумниця.

Опинившись усередині школи, я дістаю з сумки фотоапарат, щоб зняти класи. Тагір слідує по п'ятах, іноді беручи мене за руку трохи вище ліктя, коли я, захопившись фотографуванням, перестаю дивитися під ноги.

– От і все. Покажу знімки архітектору і думаю, наступного тижня ми зможемо зробити чорновий план, – говорю я, ховаючи фотоапарат у сумку.

– Стривай, – взявши мене за руку, Тагір повертає до себе обличчям, – ти точно хочеш цим займатися? Якщо тобі не подобається, то я знайду, кому доручити реконструкцію школу.

– Я хочу цим займатися, Тагіре. Ти ж знаєш, для мене немає нічого важливішого, аніж бути комусь корисною. Я божеволію без роботи ...

– Тобі нема чого працювати, люба. Для цього в тебе є я.

Натягнуто посміхнувшись, хитаю у відповідь. І, вирвавши з пальців Тагіра свою руку, мовчки йду до виходу.

Вийшовши на вулицю, поправляю на голові капюшон, як хлопчисько, що раптом пробігає повз, вкладає в кишеню моєї шуби невеликий клаптик папірця.

– Гей, хлопче! Почекай, – кричу вслід дитині років восьми.

– Що там у тебе? – Запитує Тагір, підійшовши до мене збоку.

– Не знаю. Дитина, – киваю вбік, куди втік хлопчик, – засунула мені в кишеню якийсь папірець.

– Любовне послання? – Усміхається Тагір, а в мене від передчуттів чогось поганого по хребцях біжить холодний піт. – Ну, подивися, що там.

Хитнувши, розкриваю зім'ятий у кулю папір і пробігаю очима по незграбному почерку.

"Твоя донька жива!"

Від емоцій, що наринули, горло ніби здавлює сталевими лещатами. Жадібно хапаю повітря ротом, але надихатися не можу.

Це якийсь жарт?

Хто? Хто з мене сміється?

Тагір мовчки відбирає у мене записку, а потім стискає її в кулаку, багряніючи від злості.

– Ти ж не думаєш, що це правда? – Цідить через зуби Тагір, а коли я не реагую, хапає мене за плечі й трохи трясе: – Юлю, це неправда! Навіть не думай. Дитина померла і ти про це знаєш.

Хитаю головою. І заплющивши очі, гашу в собі спробу завити від болю, що роздирає зсередини. Стільки років минуло, але я досі гостро реагую, варто згадати про мою дитину. Адже цей біль не стерти з пам'яті, не вирвати із серця. Ніколи не забути!

– Пусти.

Вирвавшись із хватки Тагіра, біжу в той бік, куди втік хлопчик. Якщо мені вдасться його наздогнати, то я дізнаюся, хто передав йому цю записку.

– Юлю, стій! – кричить услід Тагір.

Порівнявшись зі мною, чоловік хапає мене за руку. І я мало каменем не падаю на засніжену землю.

– Ну що ти робиш? – гарчить Батурін.

– Пусти. Я хочу наздогнати хлопчика. Він скаже мені, хто передав йому записку.

– І що тоді, га? Твоя дочка воскресне, оживе? Її немає! Та її ніколи не було. Досить божеволіти.

– Це ти у цьому винен. Ти, Тагіре! Тому я ненавиджу тебе всім своїм серцем. Ти забрав у мене мою доньку, – зірвавшись на крик, відчуваю, як по щоках котяться гарячі сльози, але я навіть не намагаюся їх змахнути рукою.

– Заспокойся! То був нещасний випадок. Я ніколи не завдав би тобі зла, Юлю. Тому що я кохаю тебе, дурепа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍