Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

За останніми шанцями поставили артилерію полку. Капітан, що командував нею, стверджував, що зможе стріляти над трьома лініями укріплень, не заподіюючи шкоди власним солдатам. Залишалося вірити йому на слово.

Біля «скорпіонів» та онагрів скупчилися артилеристи в чорних панцирах зі шкіряними масками на обличчях. Вони крутили руків’я й обережно завантажували в ложки катапульт глиняні жбани із шийками, обв’язаними шматтям. У залізних корзинах, що стояли поруч, горів вогонь.

Тим часом нападники, не припиняючи обстрілювати барикади, опинилися точнісінько навпроти входу. За якимось непомітним згори знаком причаєні за возами арбалетники висунулися з-під охоронних дашків і зайняли позиції для стрільби. Прицілилися, почулася команда, солдати дали зіграний, наче на вченнях, залп і зникли під заслонами. Усе це за час, коротший за п’ять ударів серця, в ту мить, коли один залп стріл якраз простукав по барикаді, а наступний тільки-но досягав вершини параболи.

Варгенн перевів погляд на загін, що наступав. Той був на відстані якихось ста двадцяти ярдів, коли отримав залп у бік. Стріляла половина роти, близько сотня арбалетників, але результат був жахливим. Невідомо, чи це було щастя, хоч після вчорашнього показу він готовий був поклястися, що аж ніяк, але стріли вдарили в голову колони, що їхала тісним строєм. «Напевно, стріляють важкими стрілами», — встиг подумати він. Перші шість-сім коней, що чвалували попереду, просто перекинулися. Так, наче тваринам раптом перерізали сухожилля. Ті, які мчали за ними, не мали шансів уникнути зіткнення. Раптом за два-три удари серця просто навпроти входу в долину виник затор, сповнений ударами копит та тілами людей і коней, які билися у дрижаках.

Колона миттєво розділилася на два боки, оминаючи небезпеку й забуваючи дати наступний залп. Цього вистачило. Почулася команда, друга частина роти арбалетників зайняла позиції, сто арбалетів клацнуло єдиним голосом.

Цього разу солдати послали стріли вздовж усього загону. Виск та ржання поранених і конаючих коней, обірвані людські крики, вершники, що валяться із сідел, тварини, що перекидаються, тіла, що падають на землю. Для когось, хто безсильно дивився на вчорашню різанину, не могло бути виду, прекраснішого за цей.

Але це ще було не все, що хотіла сказати піхота. Десь позаду, з-за третьої лінії оборони почулося металеве клацання, і чотири онагри розпрямили свої плечі. Це були не великі облогові машини, а польова артилерія, тож жбани, які загрузили в ложки, були не більш ніж півтора галони за обсягом. Їх наповнювали сумішшю смоли, сірки, селітри і скальної олії. Тягнучи за собою димні хвости, снаряди перелетіли над барикадами і вдарили точнісінько в центр збитого на місці загону ворога. Тепер стало зрозуміло, навіщо артилеристи всю ніч відміряли відстань, встановлюючи свої іграшки, й робили пробні постріли. Завдяки цьому вони могли тримати оборону, навіть не бачачи супротивника.

Жбани вибухнули вогнем, а за хвилю клуби чорного диму затягнули весь краєвид. Звуки, що лунали знизу, якусь мить більше не нагадували того, що могло вилетіти з горлянок живих істот. Коли дим розвіявся, на осмоленому скривавленому побойовиську лежали тіла кількадесяти людей і коней. Решта загону стрімголов утікала, щоб опинитися поза засягом пострілу.

Початок дня був за Сімнадцятим полком.

* * *

— Найдивніше… ні, прокляття, не найдивніше. Найбільш незвичним було те, що ці кляті піхотинці стояли тихо, — Велерґорф сперся спиною на стовбур кривого дубу й прикрив очі, наче знову бачив усі картини, про які щойно розповідав. — Не гепали мечами в щити, не видавали войовничих криків, не намагалися додати собі відваги обзиванням ворога. Стояли на барикаді, зв’язаній із купецьких возів, такій малій, що якби хтось добряче розмахнувся, то кинутий камінь легко перелетів би з одного краю шеренги на інший. Проти себе мали кількадесят тисяч диких войовників і куди не глянь бачили щільні шеренги ворогів, але — мовчали. Я на їхньому місці верещав би на все горло, щоб не обісратися зі страху.

Скривив татуйоване обличчя в гіркій посмішці.

— А ми першу половину дня сиділи нагорі й дивилися, як вони б’ються. Атаки йшли одна за одною, майже без перерви, бо стоячи навпроти входу, кочівники бачили дорогу на Лиску і шлях, запханий людьми. Бачили, як тікає здобич. Тож поспішали…

* * *

Пробні атаки тривали весь ранок. Окремі а’кеери відривалися від щільної стіни загарбників, найчастіше в кількох місцях водночас, і чвалували до барикади, засипаючи її стрілами. Син Війни, що командував армією, перевіряв затятість її захисників і відстань до пасток, а також шукав слабкі місця в укріпленнях. Спочатку, коли нападники наближалися на двісті ярдів, із лінії зв’язаних один з одним возів сипався град стріл. Трупи людей і коней поступово оточували барикаду кривавим півколом. Пізніше захисники змінили тактику, збільшивши радіус обстрілу спочатку до двохсот п’ятдесяти, а пізніше до трьохсот та трьохсот п’ятдесяти ярдів.

— Пристрілюються, — буркнув Чорний Капітан.

Вони разом сиділи навпочіпки поруч із кривим стовбуром гірської сосни, яка якимось дивом зуміла вкоренитися на скелі. Кавер Монель використав хвилину перерви, щоб долучитися до роти, яка стояла на стіні, та кинути оком на поле битви. Вигляд мав дуже серйозний. Наразі Варта не видавала своєї присутності, а се-кохландійці, схоже, не збиралися обходити барикаду. Це й не дивно. Здавалося, кочівники були впевнені, що проб’ються першим же поважним штурмом.

Він почався за дві години після світанку. Під звуки флейт і барабанів у кількох місцях армії, яка оточувала барикаду, закипів рух. Шеренги кінноти, які до того часу стояли безладно, вирівнялися й виразно поділилися на загони. Якщо хтось до цього моменту ще сумнівався, що атакувальні загони складалися з прекрасних, добре вишколених і дисциплінованих войовників, то, побачивши це, відразу такі сумніви втратив би. Не випадково Імперія вже третій рік програвала битву за битвою.

Вони рушили разом, п’ять широких і глибоких колон, по тисячі коней у кожній. Одна — прямо, дві поряд із нею, по боках, останні дві — на флангах, майже вздовж скельної стіни. Спочатку їхали повільно, шагом, рівнесенько, наче імперська гвардія на параді перед володарем. За мить пришвидшилися, перейшли на рись, потім — у галоп. Навіть причаївшись на сто стоп вище, вартівники відчували дрижання скель від ударів тисяч копит. Загони, які атакували на флангах, першими перейшли на чвал, засипаючи барикаду градом стріл. Тепер перед між залпами не було перерв, дощ стріл рівномірно, безустанку вдаряв у вози, наконечники били в дошки, в охоронні дашки, у щити важкої піхоти, яка стояла в тісному строю трохи далі.

Барикада мовчала. Нападники сіро-бурою лавиною насувалися відразу