Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

з п’яти напрямків, а лінія возів скидалася на покинуту. Згори було видно, як піхота з незворушним спокоєм приймає стріли на щити, як арбалетники стоять зі зброєю, готовою до пострілу, як тремтять натягнуті плечі онагрів та «скорпіонів». Усі — чекали.

Чого саме вони чекали, стало зрозуміло, коли нападники минули магічну поки що лінію за сто ярдів. Перші чотири коні в колоні, що атакувала ліворуч, із диким іржанням перекинулися, потрапивши в замасковані ями, проверчені солдатами. Затримуватися було вже надто пізно, і, якщо чесно, навіть не виглядало на те, що кочівники мали такий намір. Сто ярдів, що відділяли їх від барикади, коштували загону кількадесяти коней, але нападники, схоже, чекали таких несподіванок і були готові до втрат. Мабуть, вони не вперше билися з меекханською піхотою.

Оминаючи коней, що впали, топчучи власних товаришів, кіннота ринула на барикаду.

А барикада ожила. Арбалетники зайняли позиції й дали точний залп. А потім і другий, проріджуючи нападників. Але це був кінець: одна рота арбалетників — це приблизно двісті людей, двісті стріл, з яких, щоправда, кожна з легкістю пробивала навіть повний обладунок, але нове взведення зброї навіть добре вишколеному солдатові займало принаймні півтори хвилини.

Два залпи, зроблені з невеликої відстані, зібрали кривавий урожай, але поки арбалетники горбилися, крутячи рукоятями, нападники опинилися під самою барикадою. Раптом свиснули мотузки, на повбивані перед возами загострені колоди, що шкірилися на кочівників, накинули петлі і смикнули. Не всюди виходило добре, меекханці вміли вкопувати палі, не один кінь сів на задні ноги, не один вершник беркицьнувся із сідла. Але багато поспішно пристосованих до оборони дишел та абияк затесаних паль піддалися. В їжаку, що захищав барикаду від безпосередньої атаки, з’явилися перші вирви.

Усе це тривало буквально кілька хвилин, під час яких арбалетники встигли збігти з возів, поступаючись місцем піхоті. Важкі дротики полетіли в бік вершників, збиваючи їх із сідел і ранячи коней. Одночасно клацнули спуски машин, і на передпілля впало кілька запалювальних снарядів. Обидві колони, що атакували з флангів, відірвалися від барикад, розступаючись і даючи місце головним силам.

— Вони були готові до втрат, кажу вам, це було помітно по тому, як вони їхали в атаку. Зосереджені, скорчені в сідлах, зі щитами, піднятими над головою. Вони вже не співали, йшли у бій не на життя, а на смерть. Прокляття, згори це виглядало дурнувато: кіннота, що штурмує окопані вози — нічого дурнішого й не вигадаєш. Але тоді ми ще не знали, що се-кохландійці вчилися атакувати такі укріплення під час війн із вердано у східних степах. Вони пречудово розуміли слабкі сторони таких барикад, особливо якщо їх поставлено не зі спеціально зроблених бойових фургонів, а зі звичайних купецьких фур.

Лейтенант обвів поглядом згромаджених солдатів. Майже весь загін сидів обабіч. Навіть Гавен знайшов, нарешті, у струмку камінь для стосу біля підйому і приєднався до слухачів. Шпигуна посадили неподалік і прив’язали до дерева. Кеннет якусь мить роздумував, чи не дати знак починати марш, але це, мабуть, не був найкращий момент. Крім того, вони задали справді непоганий темп, тож могли ще трохи послухати.

Велерґорф продовжував.

— Ці сучі діти вміли здобувати укріплені вози, та ще й як…

* * *

Колони нападників розділилися, опоясуючи укріплення з усіх боків. Вершники витримали град дротиків, прийняли на себе залп із арбалетів і не відступили перед вогнем. Самі теж не залишалися в боржниках, шиючи з луків і кидаючи майже впритул короткі списи. Притиснули піхоту, зосередили увагу на собі. І тоді з’явилася нова група напасників.

Ці сиділи верхи на великих, масивної будови конях, що нагадували скакунів важкої кавалерії. Вони блискавично під’їхали під вози й закинули на борти гаки на мотузках. По три-чотири на кожний. Розвернули тварин і пустили їх у галоп. Усе трапилося так швидко, що ледве в кількох із цих вершників поцілили дротиками чи стрілами. Раптом усю барикаду потужно струсонуло. Колеса возів, хоч і були закопані по вісь у землю, підскочили вгору й безладно закрутилися. Тріщали виламані дошки, репало дерево. За мить більшість мотузок порвалися — або ж поламалася частина бортів, вози важко опали на своє місце. Не всі. Два, зачеплені надто сильно, перехилилися назовні й так і залишилися. Зависли, похилившись, сперті лише на зовнішні колеса.

Молодий гонець дивився, як на одному з возів троє солдатів розпачливо тнуть мотузки мечами, і нарешті той потроху, з ваганням, встав на чотири колеса, займаючи місце в строю. На іншому був лише один піхотинець. Віз нахилився так сильно, що борт уже не захищав солдата від стріл. Він відрубав найближчу мотузку, кинувся до наступної, і тоді стріла вдарила його в плече, над щитом, опущеним надто низько. Солдат присів, трусонув головою, наче поранена тварина, і широким ударом відрубав другий гак. Отримав наступну стрілу в бік, похитнувся, зробив три невпевнені кроки вперед, одним рухом відкинув щит і тримаючи меча обіруч, підскочив до двох останніх мотузок. Рубанув першу, коли дротик задзвенів об його шолом; ударив так сильно, що його меч угруз у дереві, поруч із гаком. Солдат відпустив руків’я зброї й вихопив кинджал.

Три стріли вдарили його в груди, одна за одною, пробиваючи кольчугу і шкіряний панцир під нею. Солдат упав на коліна й відразу вчепився скривавленими пальцями в дерев’яний борт, підтягнувся і вдарив кинджалом останню мотузку. Здавалося, вістря ледь торкнулося шнура, але той порвався зі звуком, який пробився крізь галас битви. Віз знову впав на своє місце. На нього відразу залізли інші піхотинці, в бік кочівників полетіли дротики, помчали стріли, артилерійські машини послали над головами захисників ще одну порцію жбанів із горючою сумішшю.

Обмін пострілами тривав ще кілька хвилин, а потім за нечутним нагорі сигналом вершники розвернулися й галопом погнали назад. Лінія перед возами була встелена тілами людей і коней, стрілами і дротиками, плямами палаючого масла. Захисники понесли втрати, принаймні кільканадцятеро солдатів були мертві або помирали. Поранених було вдвічі більше. Варгенн спостерігав, як із нещасливого возу зносять нашпиговане стрілами тіло, а його руки, стиснуті на держаку сокири, боліли як ніколи.

Капітан проникливо глянув на нього.

— Хотів би ти там бути, га? Хотів би занурити залізо у кров? Не хвилюйся, хлопче, така нагода в тебе ще буде. Запевняю тебе, — він скривився у крижаній посмішці. — А тепер біжи до полковника і скажи тому проклятущому піхотинцеві, що він повинен відмовитися від оборони першої барикади. Це нерозумно. Вона надто розтягнута. Ще один такий фокус із мотузками, й вони