Читати книгу - "Морочист, Оскар Бласт"

Розділ 18

Шия гостро занила, потилицю пронизав біль. Зуби волкана ковзнули по сталевій тонкій пластині, покритій шкірою, що захищала праву сторону потилиці, шиї та лопатки – саме там свого часу я вмонтував систему, котра підтримувала роботу програм, що становили основу «Мороку», а також всі необхідні додатки для екранування та захисту від ШІ та поліції. Надміцний сплав на шиї не пошкодять зуби волкана, а от шкіру та м’язи – так. І біль нікуди не подівся.

Я миттєво напружився під важкою тушею хижака, із силою вигнувся і скинув звіра зі свого карку. Нападник відірвався від мене, незадоволено вискнувши. Я не чекав, поки волкан накинеться на мене лежачого, схопився на ноги, відчуваючи, як за комір по спині тече вологою гарячою цівкою кров. Звірові не сподобалося те, що він одразу ж не прикінчив жертву, яка здавалася зовсім безпомічною. Він грізно загарчав, опустивши волохату голову, очі з ненавистю свердлили мене червоними вогниками, блакитним ореолом стовбурчилася шерсть.

Хижак знову зробив стрибок. Цього разу волкан теж цілився зубами в шию і якби вчепився – мені б нічого не допомогло: спереду і зліва мав звичайну людську плоть. Та в мене була одна хитрість, про яку я знав, а от хижак – ні.

Я не почав утікати чи ухилятися, а навпаки подався вперед і миттєво впав на коліна, розвівши руки в сторони. Якби хтось спостерігав за нами збоку, то подумав би, що хочу обняти волкана. Звір уже був у стрибку – його паща, котра цілилася в шию, опинилася вище моєї голови – і я з усієї сили ударив напруженими і розчепіреними пальцями йому в живіт та ребра.

Там, де знаходилися мої нігті, було імплантовано загострені сталеві леза, котрі, активувавшись, висовувалися сантиметрів на три. До Людини-ножиць мені далеко, але ось в таких ситуаціях подібні "ножиці" діяли гарно.

Колись ми з хлопцями ходили в гурток зоокіборгізації. Допомагали виготовляти для тварин різноманітні протези. Вони вживлялися в їхні організми за допомогою спеціальних біотехнологій. Наприклад, кіт чи пес, котрі втратили лапу чи вухо, могли їх отримати, якщо протез був зроблений грамотно й технологічно вивірено.

Чого тільки не можна було імплантувати нещасним тваринам! І ми з хлопцями просто облизувалися на кігті-імпланти. Як не дивно, деякі господарі домашніх улюбленців боролися з кігтями, видаляючи їх, але були й такі, що навпаки - нарощували пазурі. Якраз в той час, передивившись вчергове новий рімейк старого фільму "Людина-ножиці", ми з друзями марили подібними гостряками і в себе на руках. А ті кігті справді реально було вживити і в людський організм, тільки, звичайно, були замалі для людини. Тому Трістан, наш із Гаспаром третій друг, який був схиблений на шизонутих винаходах, пообіцяв придумати, як можна вживити в пальці під нігті справжні леза. Довго обдумував проєкт, а коли показав нам – ми були в шоці! Навідріз відмовилися це робити. Сам собі Трістан зробив лише два пальці на лівій руці – вичепірював ті сталеві кігті, де тільки міг, і в результаті - їх побачив директор школи. Трістанові добре перепало, йому заборонили використовувати цю свою «особливість» в межах школи, але він, звичайно ж, був тоді героєм дня. І героєм школи, до речі, аж пів місяця, поки якийсь хлопець із паралельнього класу не плюнув завучці на високу красиву зачіску жуйкою-лазійкою. Лаври слави було передано тому відчайдуху, а от пазурі після цього захотіли й ми з Гаспаром. Правда, Гаспар потім відмовився, бо це було до дідька боляче. А я витримав. Мав кігті-леза, які нікому не показував, бо Трістан боявся, що його за самодіяльність виженуть зі школи, і взяв з мене слово про, як то кажуть, нерозголошення таємниці.

Я кілька разів задіював ці кігті, коли натрапляв на занадто агресивних мобстерів, а колись врятував життя й гроші літній жінці, на котру напали двоє «мальків». Але не дуже любив ці свої пазурі: це як справжнє дурне татуювання, що зробив у дитинстві, а потім у дорослому віці жалкуєш про те, що був таким дурним і написав на тильній стороні долоні «Оля+Рома»: Оля давно вийшла заміж за іншого і має п’ятеро дітей, а ти мусиш втикати в напис і згадувати про помилку своєї юності. Правда, татуювання можна зараз швидко звести і сліду не залишиться, що не скажеш про мої пазурі-леза. Знову розкурочувати й різати руки мені якось не хотілося, вистачить першого разу, коли я два місяці не міг ні до чого торкнутися й отримував від бабусі кожного дня прочуханку. Дідько, я навіть до вітру нормально сходити не міг! Не проситимеш же зняти тобі труси у бабусі, коли тобі вже шістнадцять.

Але от зараз ці кігті мені дуже стали в пригоді. Треба буде подякувати Трістанові, якщо виберуся з цієї халепи. Друг обрав кар’єру вченого, спочатку примкнув до схимців, бо був так, як і вони, схиблений на усіляких «залізяках», хімекспах та нанотехнологіях, але пізніше розчарувався у їхніх принципах і віруваннях і почав працювати в якійсь закритій науковій установі, про яку нам з Гаспаром не розповідав і слова. Все відбувався смішком та жартами.

Волкан заскавчав від болю, засмикався в моїх гострих і смертельних «обіймах». Я вдарив ще кілька разів – і його важка волохата туша майже привалила мене, він затих. Я випручався з-під волкана, заляпаний чорною кров’ю тварини. Підхопив лазерон, що випав з рук, коли волкан напав ззаду, і вибіг з провулку на освітлену ліхтарями вулицю, рвонув по дорозі вперед, ризикуючи потрапити під колеса машин, яких уночі було не так і мало. Та мені пощастило.

На тому боці автомагістралі озирнувся. Чорний отвір провулку був порожнім. Волкани не наважилися мене переслідувати, хоч я був упевнений - майже всі хижаки вже відновилися. Вони не любили сонця, освітлених вулиць, ставали майже незрячими, а ліхтарі над дорогою давали достатньо світла, щоб засліпити. Саме тому вдень волкани майже не виходили зі своїх таємних лігв, а якщо й нападали, то в темноті або напівтьмі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍