Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 14

 ПОЛІНА

– Чуєш, найкраща з найкращих! – він хапає мене за руку і стискає пальці на моєму зап'ясті. – І давно ти катаєшся на мотиках?

– Що ти причепився? Мені потрібно терміново в клас, вчителька чекає, – я починаю відчувати страх від нависаючого наді мною Фелікса. 

Далі відступати нікуди. Я стою просто під стіною, а Фелікс майже впритул до мого тіла продовжує свій допит. Наші тіла ізольовані одне від одного тільки папкою з тестами, яку я притискаю до себе.

– Чи не багато ти на себе береш? – Фелікс пильно впивається зором в мої очі, а потім швидкоплинно ковзає поглядом по губах, при цьому нахиляючись ближче до мого обличчя. У голові мимоволі з'являються безглузді думки, що він зараз мене поцілує... Я здригаюся, коли кінчик його носа торкається моєї маківки. Фелікс стискає гарячими пальцями моє зап'ястя, а носом втягує в себе запах волосся.

Вдих–видих. Вдих–видих. Як дикий звір якийсь, він немов насолоджується цим процесом.

Я ж перетворююся на завмерлу статую – стою й не дихаю. Моє тіло наче паралізоване, я не можу рушити з місця.

Навіщо він це робить? Грається, як кіт із мишею... Я ж збираю всі свої сили, змушуючи себе піднатужитися в спробі уникнути його нападу. Але він і сам уже відступає, випустивши мою руку з неприхованою зневагою.

– Від тебе тхне дешевим шампунем, – чітко відчуваю його презирство і в словах, і в погляді.

– Тобі відомий запах дешевого шампуню?

Спантеличена його оцінкою мого шампуню. Я й не можу стриматися від цього запитання, хоча вся моя свідомість кричить – "мовчи, не зв'язуйся з ним".

До нашого слуху долинає скрип дверей, що відчиняються, і я стрімко йду, майже бігом долітаю до нашого кабінету. Фелікс же входить слідом за мною неспішно.

Усі погляди наших однокласників прикуті до нас. На обличчях застигло німе запитання.

– Поліна, усе гаразд? – Неллі Вікторівна не спускає вивчального погляду з мого обличчя.

– Ось папка, я подивилася, там усередині тести, – зніяковіло, під прицілом пильної уваги всього класу, я знаходжу в собі сили спокійно говорити.

– Отже, ми нарешті можемо приступити до проведення тесту. Я приготувала для вас спеціальні бланки, вам потрібно буде тільки проставити галочки навпроти обраної відповіді. Тут усе дуже просто. Сподіваюся часу нам вистачить, до дзвінка залишилося п'ятнадцять хвилин. Попрошу всіх зосередитися і постаратися.

Пересуваючись між рядами парт, учителька вручає кожному бланк із тестами, даючи останні напуття.

Зміст тестів настільки захопливий, що я дуже швидко забуваю про тривогу і страх, з якими Фелікс змусив мене зіткнутися в коридорі.

– Хто заповнив повністю таблиці, може здавати мені на стіл, – оголошує Неллі Вікторівна, дивлячись на годинник.

– Так це не тести, а гра якась, – лунають коментарі моїх однокласників.

– Схоже на нісенітницю на пісному маслі, – навздогін чується чиясь думка.

– Діти, коли ви станете старшими, то матимете можливість вивчати й розуміти, яке значення має наша підсвідомість. Це дуже цікава і важлива тема. Ну ось, урок добігає кінця, у нас є ще одна хвилина. Закінчуйте роботу, – вчителька ще раз проходиться між рядами, спостерігаючи за результатом заповнення тестів.

Лунає гучний дзвінок, що сповіщає про початок перерви. Усі підхоплюються зі своїх місць і, залишаючи заповнені аркуші з тестами, прямують до виходу в коридор.

– Що, він знову чіплявся до тебе? – чую я тихий шепіт Дениса в себе над вухом.

 – А, та ні, не звертай уваги, все добре.

 Я не вважаю за необхідне поширюватися про подробиці нашої сутички з Феліксом у коридорі.

Вийшовши в коридор, ми стаємо свідками, як Неллі Вікторівна вичитує Фелікса, який, насупивши брови, слухає її.

– Ти навіщо насправді просився вийти з уроку? Що ви робили в коридорі?

– Розмовляли.

– І для цього треба було відпрошуватися з уроку, не можна було почекати закінчення?

– Денис заважає розмовляти.

– Денис турбується про дівчину!

– Їй не потрібна його турбота. Нехай засуне її собі в зад...

– Феліксе, стеж за мовою! Ти з класним керівником говориш! О, Поля, стій.

Я потрапляю в поле зору вчителя і вона зупиняє мене. Крижані очі Фелікса дивляться на мене впритул, і я відчуваю, як по спині пробирається холодок. Ненавиджу, коли він так дивиться. І ненавиджу свою реакцію на це... Я не витримую і перша опускаю очі, перевівши погляд у підлогу.

– Так, Неллі Вікторівна, – відгукуюся я. – Слухаю вас.

– Фелікс тебе образив? – заглядає вона мені в обличчя, немов шукаючи ознаки якогось насильства. – Скажи, не бійся! Ми знайдемо на нього управу.

Образив?

Так.

Але я не хотіла виносити це на загальний огляд.

– Н... ні, – нерішуче відповідаю їй. – Нічого страшного мені... Фелікс не зробив.

– Що ж там відбувалося? – суворо запитує мене жінка.

Я піднімаю погляд й знову зустрічаюся з льодом очей Фелікса. Він звужує їх і чекає, що ж я скажу про те, що було за дверима класу, в коридорі.

– Фелікс допоміг мені зібрати тести, що розлетілися з теки, – вигадую я на ходу. 

– Так? – і брови Неллі Вікторівни злітають угору. Вона не перестає допитливо переводити погляд із нього на мене.

– Так, – киваю я. 

Повисає багатозначне мовчання. Фелікс зводить брови разом, розуміючи, що я врятувала його, не передавши вчительці справжні мотиви чіпляння до мене в коридорі.

– Ну що ж... – каже тут же Неллі Вікторівна. – Тоді це змінює справу. Похвально, Феліксе, похвально. Це так по-чоловічому – допомагати всім, хто цього потребує…

 

Шановні читачі, запрошую до мого блогу. Там можна побачити додаткове зображення Поліни та Фелікса. Не забувайте підписатися на мою особисту сторінку, щоб надалі не пропускати картинки, новини та додаткові матеріали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍