Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я з’ясую це, — сказала Аліса собі, — коли дорога розділиться і вони будуть вказувати різні напрями.
Але цього, здавалося, ніколи не трапиться. Вона ішла далі і далі, дуже довго, але щоразу, коли дорога роздвоювалася, обидві стрілки вказували той самий шлях. На одній з них був напис «До Близнюка», на другій — «До Близняка».
— Мабуть, — нарешті вирішила Аліса, — вони живуть в одному будинку. Як я не подумала про це раніше... Але я не можу затримуватися у них. Я лише зайду, привітаюсь і запитаю, як вийти з лісу. Тільки б дістатися до Восьмого квадрата завидна!
Вона все йшла, розмовляючи сама з собою, доки, круто звернувши, не наткнулася на двох маленьких товстунів. Вона побачила їх так несподівано, що злякано відсахнулася. Але за мить оволоділа собою, певна, що це, мабуть, двійники.
Розділ IV. Двійники — Близнюк та Близняк
Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо в одного на комірі було вишито «нюк», а у другого — «няк».
— Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ», — сказала вона собі.
Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».
— Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки, — сказав він, — ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром! Аж ніяк!
— Навпаки, — додав той, хто мав напис «няк», — якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.
— О, даруйте! — це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли у неї у вухах, мов цокання годинника.
Вона ледве стримувалася від бажання сказати їх вголос:
Близняк з Близнюком
Учинили бійку,
Бо Близнюк Близняку
Пошкодив торохтілку.
Тут чорний ворон прилетів
І з криком сів на гілку, —
Так налякав обох бійців,
Що враз забули спірку.
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Близнюк, — але насправді не зовсім не так. Аж ніяк.
— Навпаки, — продовжував Близняк, — якщо було так, то так мало бути. Якби було так, то так би і було. Але коли не так, то не так. Така логіка.
— Я думаю про те, — ввічливо пояснила Аліса, — як швидше вибратися з цього лісу, бо вже смеркає. Скажіть мені, коли ваша ласка.
Але маленькі товстуни лише перезирнулися і засміялися.
Вони були такі схожі на двох великих школярів, що Аліса не витримала, вказала пальцем на Близнюка і промовила:
— Перший учень!
— Аж ніяк! — шпарко вигукнув Близнюк і закрив рота, клацнувши зубами.
— Другий учень! — вказала Аліса на Близняка, хоч була певна, що у відповідь він лише вигукне «навпаки». Так воно і сталося.
— Ти не так почала, — закричав Близнюк. — Коли приходиш у гості, спочатку треба привітатися і потиснути руки. — Тут близнята міцніше пригорнулися один до одного, потім кожен простяг вільну руку, щоб вона потиснула її.
Аліса не хотіла комусь з них першому потискувати руку, боячись образити другого. Вона знайшла вихід зі скрутного становища, взявши руки обох зразу. І вмить вони втрьох почали танцювати колом. Здавалося, що так і треба (Аліса пригадувала потім). Вона не здивувалася навіть тоді, коли почула музику. Музика линула від дерева, під яким вони танцювали, і виходила вона тому (якщо Аліса правильно зрозуміла), що гілки терлися одна об одну, як смичок об струни.
— Було дуже смішно, — (говорила Аліса згодом, коли розповідала сестрі всю цю історію), — коли я помітила, що співаю «Потанцюймо навколо шовковиці». Я не пам’ятаю, коли почала співати, але у мене було таке враження, ніби я співала довго-довго!
Двоє інших танцюристів були товсті, тому швидко задихалися.
— Чотирьох кругів для одного танцю цілком досить, — ледве вимовив Близнюк, і вони спинилися так само раптово, як і почали. Тієї ж миті замовкла і музика.
Потім вони відпустили руки Аліси і мовчки дивилися на неї. Настала досить незручна пауза, бо Аліса не знала, як почати розмову з особами, з якими щойно танцювала.
«Зараз уже не годиться вітатися, — говорила вона собі. — Слушна нагода для цього минула».
— Сподіваюсь, ви не дуже втомилися? — сказала вона нарешті.
— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — відповів Близнюк.
— Велике спасибі! — додав Близняк. — Ти любиш вірші?
— Т-а-к, дуже... Деякі вірші, — не дуже впевнено відповіла Аліса. — Чи не скажете ви мені, як вийти з лісу?
— Що їй розказати? — запитав Близняк. Він не звернув уваги на запитання Аліси.
— «Морж та Тесля» — найдовший вірш, — відповів Близнюк, палко стискаючи брата в обіймах.
Близняк зразу ж почав:
На небі грало сонечко...
Аліса наважилася перебити його:
— Якщо цей вірш дуже довгий, — сказала вона якомога ввічливіше, — чи не скажете ви мені спочатку, якою дорогою...
Близняк лагідно посміхнувся і почав знову:
На небі грало сонечко.
Проміннячко ллючи,
І хвилі в морі сяяли,
Як золоті ключі, —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо це було вночі.
А місяць блимав пахмурно,
Сердитий був, як біс:
«Ну, що за сонце капосне —
Усюди пхає ніс!
Чи дня нема? Чого б ото
В чужі діла я ліз?»
Вода була мокрісінька,
Зате сухий пісок;
На небі ні хмариноньки —
Бо не було хмарок;
В повітрі ні пташиноньки —
Бо не було пташок.
Вусатий Морж із Теслею
Ішли по бережку
І гірко-гірко плакали,
Що стільки тут піску:
«Якби усе тут вимести,
Було б, як у вінку!»
«Щоб десять підмітальників
Поставити сюди,
Чи за півроку б вимели?» —
Питає Морж з біди.
А Тесля тільки схлипує:
«Пропали б їх труди!»
Ідуть, аж бачать — устриці.
Морж крикнув їм: «Привіт!
Ми дуже раді зустрічі,
Ходімо на прохід!
Ми чотирьох запрошуєм
До себе на обід!»
Мовчить найстарша устриця,
Лиш блимає на них:
Чого, мовляв, присікались
До мене, хитруни?
Нікуди йти не хочу я
З своєї мілини!
Та четверо молодшеньких
Враз підійшли до них, —
Умилися, прибралися
І взулись, як на гріх, —
Дивуйтеся, чудуйтеся,
Бо в них немає ніг.
За ними й інші устриці
Посунули слідом,
Вони ішли і парами,
Й одинцем, і гуртом,
По пінних хвилях вистрибом,
По берегу повзком.
Півмилі Морж із Теслею
Йшли по сухій землі
І на привал спинилися
На кам’яній скалі;
За ними гуртувалися
Всі устриці малі.
«Тепер ми поговоримо, —
Вусами Морж повів, —
Про чоботи і човники,
Капусту й королів,
Чи скоро море википить,
Чи крила є в корів».
«Пізніш, — гукнули устриці, —
Перш дайте звести дух,
Бо ми ж усі гладесенькі
І нас стомив цей рух».
«Спочиньте», — Тесля вимовив,
Порадував гладух.
А Морж сказав: «Хліб є вже в нас,
Буханочка на з’їд,
До хліба оцту й перчику
Додати теж би слід, —
Як ви готові, устриці,
Ми почнемо обід».
«Але не з нас! — всі устриці
Тут крикнули навкрич. —
Невже ви, любі, зважитесь
На цю жахливу річ?»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.