Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

Розділ IV. Двійники — Близнюк та Близняк

Вони стояли, обнявшись, під деревом. Аліса зразу впізнала кожного з них, бо в одного на комірі було вишито «нюк», а у другого — «няк».

— Мабуть, у кожного з них на комірі ззаду вишито «близ», — сказала вона собі.

Вони стояли зовсім нерухомо, і Аліса навіть забула про те, що вони живі. Вона обійшла їх кругом, щоб побачити, чи було слово «близ» вишито на їхніх комірцях, і аж здригнулася, почувши голос того з двійників, у якого на комірі був напис «нюк».

— Якщо ти вважаєш, що ми воскові ляльки, — сказав він, — ти зобов’язана заплатити. Воскові ляльки не показують даром! Аж ніяк!

— Навпаки, — додав той, хто мав напис «няк», — якщо ти вважаєш, що ми живі, то зобов’язана розмовляти.

— О, даруйте! — це все, що Аліса змогла відповісти, бо слова старовинної пісні дзвеніли у неї у вухах, мов цокання годинника.

Вона ледве стримувалася від бажання сказати їх вголос:

Близняк з Близнюком

Учинили бійку,

Бо Близнюк Близняку

Пошкодив торохтілку.

Тут чорний ворон прилетів

І з криком сів на гілку, —

Так налякав обох бійців,

Що враз забули спірку.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Близнюк, — але насправді не зовсім не так. Аж ніяк.

— Навпаки, — продовжував Близняк, — якщо було так, то так мало бути. Якби було так, то так би і було. Але коли не так, то не так. Така логіка.

— Я думаю про те, — ввічливо пояснила Аліса, — як швидше вибратися з цього лісу, бо вже смеркає. Скажіть мені, коли ваша ласка.

Але маленькі товстуни лише перезирнулися і засміялися.

Вони були такі схожі на двох великих школярів, що Аліса не витримала, вказала пальцем на Близнюка і промовила:

— Перший учень!

— Аж ніяк! — шпарко вигукнув Близнюк і закрив рота, клацнувши зубами.

— Другий учень! — вказала Аліса на Близняка, хоч була певна, що у відповідь він лише вигукне «навпаки». Так воно і сталося.

— Ти не так почала, — закричав Близнюк. — Коли приходиш у гості, спочатку треба привітатися і потиснути руки. — Тут близнята міцніше пригорнулися один до одного, потім кожен простяг вільну руку, щоб вона потиснула її.

Аліса не хотіла комусь з них першому потискувати руку, боячись образити другого. Вона знайшла вихід зі скрутного становища, взявши руки обох зразу. І вмить вони втрьох почали танцювати колом. Здавалося, що так і треба (Аліса пригадувала потім). Вона не здивувалася навіть тоді, коли почула музику. Музика линула від дерева, під яким вони танцювали, і виходила вона тому (якщо Аліса правильно зрозуміла), що гілки терлися одна об одну, як смичок об струни.

— Було дуже смішно, — (говорила Аліса згодом, коли розповідала сестрі всю цю історію), — коли я помітила, що співаю «Потанцюймо навколо шовковиці». Я не пам’ятаю, коли почала співати, але у мене було таке враження, ніби я співала довго-довго!

Двоє інших танцюристів були товсті, тому швидко задихалися.

— Чотирьох кругів для одного танцю цілком досить, — ледве вимовив Близнюк, і вони спинилися так само раптово, як і почали. Тієї ж миті замовкла і музика.

Потім вони відпустили руки Аліси і мовчки дивилися на неї. Настала досить незручна пауза, бо Аліса не знала, як почати розмову з особами, з якими щойно танцювала.

«Зараз уже не годиться вітатися, — говорила вона собі. — Слушна нагода для цього минула».

— Сподіваюсь, ви не дуже втомилися? — сказала вона нарешті.

— Аж ніяк. Дуже вдячний за увагу, — відповів Близнюк.

— Велике спасибі! — додав Близняк. — Ти любиш вірші?

— Т-а-к, дуже... Деякі вірші, — не дуже впевнено відповіла Аліса. — Чи не скажете ви мені, як вийти з лісу?

— Що їй розказати? — запитав Близняк. Він не звернув уваги на запитання Аліси.

— «Морж та Тесля» — найдовший вірш, — відповів Близнюк, палко стискаючи брата в обій­мах.

Близняк зразу ж почав:

На небі грало сонечко...

Аліса наважилася перебити його:

— Якщо цей вірш дуже довгий, — сказала вона якомога ввічливіше, — чи не скажете ви мені спочатку, якою дорогою...

Близняк лагідно посміхнувся і почав знову:

На небі грало сонечко.

Проміннячко ллючи,

І хвилі в морі сяяли,

Як золоті ключі, —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

Бо це було вночі.

А місяць блимав пахмурно,

Сердитий був, як біс:

«Ну, що за сонце капосне —

Усюди пхає ніс!

Чи дня нема? Чого б ото

В чужі діла я ліз?»

Вода була мокрісінька,

Зате сухий пісок;

На небі ні хмариноньки —

Бо не було хмарок;

В повітрі ні пташиноньки —

Бо не було пташок.

Вусатий Морж із Теслею

Ішли по бережку

І гірко-гірко плакали,

Що стільки тут піску:

«Якби усе тут вимести,

Було б, як у вінку!»

«Щоб десять підмітальників

Поставити сюди,

Чи за півроку б вимели?» —

Питає Морж з біди.

А Тесля тільки схлипує:

«Пропали б їх труди!»

Ідуть, аж бачать — устриці.

Морж крикнув їм: «Привіт!

Ми дуже раді зустрічі,

Ходімо на прохід!

Ми чотирьох запрошуєм

До себе на обід!»

Мовчить найстарша устриця,

Лиш блимає на них:

Чого, мовляв, присікались

До мене, хитруни?

Нікуди йти не хочу я

З своєї мілини!

Та четверо молодшеньких

Враз підійшли до них, —

Умилися, прибралися

І взулись, як на гріх, —

Дивуйтеся, чудуйтеся,

Бо в них немає ніг.

За ними й інші устриці

Посунули слідом,

Вони ішли і парами,

Й одинцем, і гуртом,

По пінних хвилях вистрибом,

По берегу повзком.

Півмилі Морж із Теслею

Йшли по сухій землі

І на привал спинилися

На кам’яній скалі;

За ними гуртувалися

Всі устриці малі.

«Тепер ми поговоримо, —

Вусами Морж повів, —

Про чоботи і човники,

Капусту й королів,

Чи скоро море википить,

Чи крила є в корів».

«Пізніш, — гукнули устриці, —

Перш дайте звести дух,

Бо ми ж усі гладесенькі

І нас стомив цей рух».

«Спочиньте», — Тесля вимовив,

Порадував гладух.

А Морж сказав: «Хліб є вже в нас,

Буханочка на з’їд,

До хліба оцту й перчику

Додати теж би слід, —

Як ви готові, устриці,

Ми почнемо обід».

«Але не з нас! — всі устриці

Тут крикнули навкрич. —

Невже ви, любі, зважитесь

На цю жахливу річ?»