Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.

— Відчини ворота, — сказав він.

— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.

Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:

— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?

— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.

— Хе, — промовив Алек Сендер. Це не було сміхом. Але тоді ніхто з них так і не думав. — Як ти гадаєш: ця коняка погодиться повезти те, що ти вириєш, коли навіть не бажа везти того, чим ти волієш рити? — Але про це він теж подумав, згадавши дідусеві розповіді про давнину, коли на оленів, ведмедів і диких індичок полювали в окрузі Йокнапатофа, за дванадцять миль від Джефферсона, мисливці, з їхнього числа: майор де Спейн, кузен його дідуся, і старий генерал Компсон, і дядько Айк МакКаслін, двоюрідний дядько Керотерза Едмондса, ще живий у свої дев’яносто, і Бун Гоґґанбек, чия бабуся з материнського боку походила з племені чикасо, і негр Сем Фазерс, чий батько був вождем племені чикасо, і власність майора де Спейна — одноокий мисливський мул Еліс, який не боявся навіть ведмежого запаху, — і він подумав: якщо ти насправді — сукупність свого родоводу, то надто погана справа з предками, які мали б передати рис таємного воскресителя мерця, похованого на сільському кладовищі біля церкви, і не думали наділити на додачу нащадком того нелякливого одноокого мула, не страшкової дитини, який перевіз би звідти те, що там лежить.

— Я не знаю, — сказав він.

— Може, він навчиться до того, як ми знову сядемо у машину, — припустила міс Гебершем. — Чи вміє Алек Сендер водити машину?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер.

Здоровань іще опирався; якщо його втримувати, то він безперестанно стікатиме піною, і, оскільки вечір був прохолодний, він першу милю скерував його, не гублячи з поля зору фар вантажівки. Потім він уповільнив коня, вогні фар віддалилися та зникли за поворотом, і їздець перевів Здорованя на човгання, напівбіг-напівходу, якій суддя на перегонах не присудив би призу, але яка долає землю; дев’ять миль таким чином він подолає, і в думках у нього зринало з якимсь моторошно-примарним подивом, що нарешті він матиме час подумати, хоча зараз думати вже запізно, і жоден з цих трьох не наважувався тепер уявити те, що вони виконають, але одна річ, що точно має сьогодні статися, то це те, що усі логічні роздуми, міркування, здогади, очікування назавжди лишаться в минулому, треба їх відкинути; за п’ять миль від міста він перетне (мабуть, міс Гебершем і Алек Сендер у машині вже це зробили) невидимі топографічні лінії, які були межею Четвертої дільниці: славетне і лихославне, майже легендарне місце, і зараз навряд чи будь-хто з них наважувався думати, знаючи, як легко тут чужій людині втрапити в халепу і налаштувати проти себе Четверту дільницю, бо вона вже заздалегідь повставала мало не проти всього, на що наважувалися приїжджі з міста (та і взагалі з будь-якої частини округу); але вони залишалися для них білим шістнадцятилітнім молодиком, його однолітком-негром і білою старою панною сімдесяти років, які з усієї скарбниці людських винаходів і можливостей обрали одночасно дві речі, за які Четверта дільниця затаврує, зречеться їх і відплатить за них найзапеклішою бузувірською жорстокістю: осквернити могилу одного з нащадків їхнього роду, щоб порятувати чорномазого вбивцю від помсти.

Але принаймні вони отримають якесь попередження (не заглиблюючись у роздуми, кому і як саме може це попередження зарадити, оскільки вони — ті, кого мали б попередити — уже за шість, а то й сім миль од в’язниці, і все ще їдуть од неї так само швидко, як він поганяє свого коня), бо якщо люди з Четвертої дільниці заявляться цієї ночі, то він має скоро їх перестріти (або вони перестрінуть його) — побиті, пробиті, замащені багном автівки, порожні вантажівки для перевезення худоби і деревини, нав’ючені коні та мули. Але поки що він нікого не перестрівав, їдучи з міста: попереду лежала бліда та порожня дорога, і за ним — теж; темні хати і хижі виринали чи бовваніли за спиною, темна земля простягалася геть у морок, просякнута запахами оранки, і подеколи на нього віяло важким ароматом квітучих садів, що звішувалися над дорогою, зустрічаючи його, наче застиглі хмари диму, тож, може, це було краще, ніж те, на що він сподівався і, перш ніж зупинити себе, він подумав: «Може, у нас вийде, може, у нас нарешті вийде», — перш ніж він встиг перестрибнути, відкинути, притлумити і викоренити це з голови, — не тому, що він не міг насправді повірити у те, що все може вдатися, і не тому, що ти не смієш цілком довірити навіть і самому собі заповітну надію або бажання, та ще й коли воно ось так висить на волосині — але тому, що висловити його словами хоча б самому собі — це все одно що чиркнути сірником, який не розжене мороку, а тільки освітить його жах — слабкий спалах зблисне і оголить на секунду пустельну дорогу, темні та порожні землі, їхнє невблаганне, безповоротне облудне заперечення.

Тому що — ось вони майже тут; Алек Сендер і міс Гебершем, певно, уже прибули, мабуть, добрячі півгодини тому, і на секунду в нього промайнуло сподівання, що Алек Сендер був досить обачним, аби з’їхати вантажівкою з дороги туди, де б машину не помітили, і тої ж секунди від знав: так і зроблено, і це був би не Алек Сендер, якби не вчинив так, і це не в Алеку Сендеру він засумнівався — в ньому він ніколи в житті не сумнівався, — а в самому собі, якщо бодай на мить засумнівався в Алеку Сендері — виїхавши з міста, він не побачив тут жодного негра, хоча цієї години вночі на неділю у травні дороги мають рясніти ними, майже мов разки намиста, —