Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

— Я розумію більше, ніж ти думаєш. — Лютер подивився на мене з висоти свого віку і мудрості. — Ти сильний, Альфіре, але сила без контролю веде до руйнування. Навчися керувати нею, і ти станеш ще могутнішим.

     Я відчував, як слова Лютера проникають у мою свідомість. Він мав рацію, хоча я не хотів цього визнавати. Мені треба було взяти себе в руки й не дати темряві поглинути мене, інакше Королева б спокійно зійшла до мого розуму й розгулювала там. Вона була вже поруч. Її слуги розступилися, а вона сама зупинилася перед нашим захисним бар'єром. Її очі сяяли ненавистю і презирством.

— Альфіре. — Промовила вона, її голос лунав в моїй голові. — Вийди з цього бар'єру. Я покажу тобі справжню силу, віддайся бажанням і ти станеш богом.

Я зробив крок вперед, але Лютер схопив мене за плече.

— Не слухай її, згадай що я щойно казав! — Його голос був тихим, але твердим. — Це пастка. Вона хоче зламати тебе, зробити своїм рабом.

— Але що якщо вона має рацію? — Відповів я, відчуваючи сумніви. — Що якщо я дійсно можу стати сильнішим?

— Сила не в тому, щоб піддаватися своїм бажанням, — відповів Лютер. — Справжня сила в контролі над ними.

    Я подивився на Королеву, її обличчя було спотворене гнівом.

— Я не піддамся тобі. — Сказав я, відчуваючи, як спокій і впевненість Лютера передаються мені через його руку, тільки зараз я розумів що він маніпулював мною так само.

Королева відступила на крок, її очі звузилися.

— Це ще не кінець, Лютере. — промовила вона з презирством. — Ми ще побачимо, хто з нас сильніший.

    Я відчув, як туман навколо нас починає розсіюватися, а демони відступають. Лютер продовжував утримувати бар'єр, його обличчя було вкрите потом і кров'ю, але в його очах все ще горів вогник.

— Ми це зробили! — промовив я, відчуваючи полегшення.

— Ні. Це лише початок. — Відповів Лютер, вдивляючись в далину.

    Я хотів побачити що він намагається видивитись, але підійшовши дуже близько до бар'єра я лиш почув в голові "ось і здобич", вона явила себе переді мною.

    В останньому сплеску сили я різко атакував її мечем у серце, але він пройшов наскрізь. Вона схопила його своєю кістлявою рукою, і я застиг, немов статуя, чуючи та бачачи все довкола, але не здатен навіть моргнути. Мить за миттю, і я подумав, що це кінець.

     Однак, Королева перейшла через магічний бар'єр, розбивши його на тисячі уламків. Вона впевнено підійшла до Лютера, який спробував зупинити її закляттям, але марно. Вона невидимою силою кинула його на землю, навіть не давши йому шансу піднятися.

— Ти постарішав, мій безсмертний слуга, але став сильніше. Хоча... чому ти старієш? — крижаними словами вона промовила за моєю спиною.

— Чудовисько! Як ти вижила?! — Почув я голос Лютера, який лунав через біль.

— Залиш цей театр, Лютер, ти ж ще любиш мене. Хоча це вже не важливо. — холодно промовила Королева.

    Я відчув, як вона в цей момент підійшла до мене і взяла за руку, і почала розглядати мої очі та мою кисть.

— О, твій експеримент перевершив усі можливі очікування. Це дуже вражає. Я хочу продовжити спостереження за цим. Можете жити, поки що. Я досить розважилась на сьогодні.

     З цими словами вона розчинилася в тумані, забравши з собою весь створений нею хаос. Мені залишилося лише стояти серед руїн магічного захисту, повністю збентеженим та розгубленим.

     Мій розум повністю відмовлявся від спроб зрозуміти, що саме відбулося. Все здавалося сном — таким нереальним... Лютер, з яким ми разом пройшли стільки випробувань, лежав поруч, майже нерухомий, його дихання було слабким та переривчастим. Підійшовши ближче, я намагався розбудити його, але він лише прошепотів:

— Не залишай її, вбий, вбий... — Його очі закривалися, і я відчував безпорадність перед обличчям цієї могутньої Королеви.

    Але я теж відчував важку безодню втоми, яка майже змирила мене. Я впав на холодну землю й заснув. Поступово розплющивши очі, я побачив Лютера, який сидів поруч і дивився в далечину. Його перші слова застерегли мене:

— Ми ще ніколи не були в такій небезпеці, перебуваючи у безпеці.

Я підвівся і подивився на Лютера, його обличчя було виснаженим, але в очах горів той самий вогонь рішучості.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, витираючи піт зі свого чола.

— Королева знає, де ми. Вона грає з нами, як кішка з мишкою. — Відповів Лютер, його голос був спокійним, майже байдужим, але в ньому відчувалася прихована тривога. — Ми повинні бути обережними.

— Вона не залишить нас у спокої, чи не так? — запитав я, відчуваючи, як страх починає підійматися всередині мене.

— Ні, не залишить. Але ми можемо використати це на нашу користь, — сказав Лютер, його голос знову набув звичного спокою. — Вона недооцінює нас. І це її помилка.

— Я бачив, як вона зламала наш бар'єр, Лютере. Як ми можемо боротися з нею? — мій голос лунав роздратовано. — Вона занадто сильна.

— Сила — це не лише магія і могутність, Альфіре. Справжня сила — у вмінні мислити й робити правильні кроки. Ми знайдемо спосіб, — сказав Лютер, його очі блищали від впевненості. — Але для цього нам потрібен час і спокій. Ми повинні відпочити та зібрати сили.

    Я зітхнув, відчуваючи, як втома знову накочується на мене. Лютер мав рацію. Ми не могли боротися у такому стані.

— Добре, відпочинемо. — Сказав я, опускаючись на землю поруч із ним. — Але що потім? Як ми знайдемо її знову?

— Вона знайде нас, не сумнівайся в цьому, — відповів Лютер, його голос був суворим та впевненим у собі. — Але наступного разу ми будемо готові.

     Я лежав на землі, дивлячись у темряву печери, і відчував, як поступово занурююсь у сон. Мої думки були заплутані, але одне я знав напевно — Ми ще не закінчили з Королевою.

     Ми розвели багаття, добули трохи їжі, та сиділи біля вогню, обдумуючи наші далі кроки. Було ясно, що з допомогою Лютера я міг контролювати свої сили, та вбирати їх зі вбитих надприродних істот. Але також було зрозуміло, що я тепер під пильним наглядом, можливо, найсильнішої, за версією чаклуна, істоти у світі. Слова Королеви про експеримент не давали мені спокою, але Лютер у своїй манері ухилявся від цього питання.