Читати книгу - "Перший щоденник Бога. Становлення., Тенебріс"

— Лютере. — Звернувся я, намагаючись вловити його погляд. — Що вона мала на увазі, коли говорила про експеримент?

     Лютер знизав плечима, не відриваючи погляду від полум'я. — Вона завжди любила грати з розумом своїх ворогів. Не надавай цьому значення.

— Не надавати значення? — я відчував, як гнів підіймався всередині мене. — Вона явно щось знає, і ти не хочеш мені розповісти!

     Лютер зітхнув і подивився на мене своїм пронизливим поглядом. — Альфіре, ти ще молодий і гарячий. Не все можна і треба знати одразу. Сконцентруйся на нашій меті.

     Я стиснув кулаки, намагаючись стримати гнів. Він завжди був таким — таємничим і пихатим. Але зараз я потребував відповідей.

— Скажи мені хоча б одне! — вимовив я, намагаючись стримати голос. — Чому вона назвала мене експериментом?

     Лютер посміхнувся, але в його очах було щось холодне. — Ти дійсно хочеш знати? Добре. Ти — мій експеримент. Я хотів побачити, чи зможе хтось контролювати силу, яку ти отримав. І, здається, ти впорався краще, ніж я очікував.

Ці слова обпекли мене, як вогонь. Я відчув, як у грудях закипає гнів.

— Ти використовував мене? — прокричав я, піднімаючись на ноги. — Весь це час, я був лише твоєю іграшкою?

— Спокійніше, Альфіре, — відповів Лютер спокійно, не рухаючись з місця. — Ти сам обрав цей шлях. Я лише допоміг тобі знайти своє призначення.

Я важко дихав, намагаючись стримати себе. Він мав рацію, але я все одно відчував себе зрадженим.

     Зате можна вважати тренування вдалим, але я відчував себе незручно під контролем Лютера. Проте, ця здатність використовувати його силу для підтримки мене у свідомості була надзвичайно корисною. Я знаходився в стані, який важко було описати — сильнішим, швидшим, більш спостережливим і можливо навіть розумнішим. Це було щось більше, ніж лише фізична перевага. Це було відчуття внутрішньої гармонії та влади, яка впевнено виринала в мені... Я ж кажу, важко пояснити, але для історії, я думаю, це не стільки важливо, як те, що було далі.

     І так, ми вирушили в подорож до Скальної Фортеці, мети наших зусиль та надії на порятунок. Лютер утверджував, що дорога через туманний ліс тепер чиста та абсолютно безпечна, хоча вірилося в це важко після того, що ми пережили. Я відчував присутність Королеви навколо себе постійно: позаду мене, у снах, навіть просто поруч. Лютер відмовлявся розмовляти про цей інцидент, намагаючись змахнути все на "особисті розбіжності" з нею. Щодо її слова про мене як експеримент чаклуна, він пояснював це бажанням посварити нас.

— Вона не зупиниться, Лютере, — сказав я, коли ми проходили через густий ліс. — Вона завжди буде стежити за нами.

— Нехай стежить, — відповів він, його голос був спокійним, майже байдужим. — Це не змінює нашої мети. Ми повинні дістатися до Скальної Фортеці.

     Наша дорога була тривалою та важкою, ми стикались з безліччю труднощів — голод, холод, напади бандитів, диких звірів і навіть чудовиськ. Як у тих казках про рицарів, про яких читаємо в дитинстві: "Наші два герої йшли до цілі всупереч небезпеці й монстрам." Смішно, герої... Я ще й досі іноді згадую про ту дівчинку... чи міг я її врятувати... колись це перестане чіпляти мене, але здається, що ще не скоро.

— Альфіре. — почув я голос Лютера, який вирвав мене з моїх думок. — Ми майже на місці. Будь готовий.

     Я кивнув, відчуваючи, як моє серце починає битися швидше. Ми були близькі до нашої мети, але я знав, що найважче ще попереду.