Читати книгу - "Смаки раю"

джинна — епідемія була окремим історичним епізодом. Та однак — а може, саме тому — вона так виразно містить усі показники взаємозв’язку між Промисловою революцією та потребою дешевого й міцного хмільного напою.

Горілка, мов блискавкою, вдарила у виховане на пиві англійське населення. Її соціальна згубність сумірна з деструктивними наслідками, що їх пізніше справило віскі на індіанські культури Північної Америки. Традиційні моделі пиття виявляються неспроможні дати раду з цим високо- концентрованим дурманом. Пиття й алкогольне похмілля цілком втрачають соціально інтегративний характер. Алкогольне сп’яніння поступається місцем алкогольній знетямі. Враженням від цих новоявлених ефектів зі своєї тогочасної перспективи ділиться Тобаяс Смолет, визначний журналіст і романіст XVIII століття: «Запанував такий ганебний рівень розпусти, що шинкарі, які цією отрутою торгували, привселюдно виставляли вивіски, закликаючи людей напиватися за мізерну суму в один пені. За два ж пенси було вільно нажлуктитися до нестями, а солома, аби виспатися, була їм задурно. Отож і відлежувалися ці пияцюри в тих понурих тавернах, із їхніми встеленими соломою приміщеннями, щоб бодай трохи очуняти, а тоді знову повернутися до того-таки згубного зілля».

Епідемію джину справедливо називали «соціальною катастрофою страхітливих розмірів» (монктон). Та в масовому пияцтві того часу лише відбивається інша соціальна катастрофа. Те, що, вдаючись до евфемізму, називали «виходом із села», «втечею із сільської місцевості» і що насправді означало вигнання населення цілих сіл із їхніх споконвічних земель через так зване огороджування (ще один евфемізм на позначення того, що великі землевласники відбирали в селян землі), правило за тло чи радше підґрунтя епідемії джину. Відірвані від коренів маси ринули в міста. Вони віддані на поталу моторошному, чужому для них світові. Всі їхні традиційні самоозначення, давні норми і триби життя зненацька втрачають чинність. Наслідком є повна втрата орієнтації[33].

Горілка покликана допомогти бодай на часину забути це нестерпне становище. Вона несла аж ніяк не соціальне сп’яніння, — ні, алкогольну знетяму. Отак починається випивання наодинці, на самоті — форма пиття, обмежена індустріалізованою Європою й Америкою. В усі інші епохи та в інших цивілізаціях випивання було колективним.

«Горілчаний молох [The Gin Juggarnath], або Поклоніння Великому Духові епохи: його обожнювачі гинуть під його ж колесами, а там, де він пройшов, лишилися пустка, злигодні й злочинство»

Карикатура Джорджа Крукшенка, одного з найневтомніших антиалкогольних агітаторів. Початок ХІХ століття.

«Джинний палац»

Карикатура Крукшенка пропонує свою версію Гоґартового мотиву безтямної матері-алкоголічки («Джинний провулок»), що годує дитину горілкою, замість годувати грудьми. Пияки перебувають уже всередині велетенської пастки на лисиць. Смерть уже чигає. Малюнок цікавий не лише своїм моральним посланням, а й як одне з найраніших зображень нового способу пиття — навстоячки і за баром.

Відтоді горілці так ніколи й не вдасться позбутися стигми, пов’язаної з цією брутальною фазою індустріальної революції. Відтоді її вважають лихим, непотребним різновидом алкоголю. Їй, натомість, протиставляють пиво, в якому вбачають помічний алкогольний напій: воно репрезентує, так би мовити, золотий вік. Пиво править, що бачимо на Гоґартових гравюрах, за гаранта щастя, вдоволення та здоров’я. Зі світом пива все гаразд. Це горілка збиває світ із пантелику.

Такий погляд панував навіть тоді, коли горілка ще не становила загрози. Одна петиція до англійського парламенту 1673 року містить ось який текст: «Перед тим як горілка, доступна тепер у кожній корчмі, сягнула Англії, ми пили старі та поживні пиво й ель, і всі працьовиті люди (які становлять найбільшу частку в королівстві), чиї тіла потребували після важкої праці якогось міцного трунку, щоб освіжитися, призвичаїлися щоранку й щовечора випивати по кухлеві елю або по бутлеві міцного пива, що надзвичайно заохочувало у нас виробництво збіжжя і не завдавало людям ніякої значної шкоди; воно не заважало їм працювати і не відбирало в них глузд, не коштувало їм великих грошей, тоді як заборона горілки могла б […] запобігти загибелі підданих Його Величності, серед яких через пиття цього трунку сконало вже чимало, бо він не в згоді з їхньою тілобудовою».

Особливого ж значення це протиставлення пива й горілки набуло в організованому робітничому русі ХІХ століття. Ідеться про так зване алкогольне питання. Проблема алкоголю постає центральним нервом соціалістичного руху ХІХ століття. У дискусії про найдієвіший спосіб подолання алкоголізму серед пролетарів можна вирізнити дві позиції. Перша, що постає з англосаксонської пуританської традиції, вимагає цілковитої абстиненції. Друга, натомість, уважає помірковане споживання алкоголю — тобто пива — не тільки нешкідливим, а й навіть корисним. (Бачимо, що ці два погляди вочевидь утілювали нову версію протистояння Каль- віна й Лютера). Австрійський соціаліст Віктор Адлер, борець за абстиненцію, напрочуд показово дозволяє зазирнути у психологію соціалістичної самодисципліни: він ганить навіть пиття пива — не тому, що воно п’янить, а тому, що сприяє отій славетній австрійській «Gemutlichkeit» — відчуттю комфорту. У статті з промовистою назвою «Геть комфорт!» він пише: «Ми шукаємо не затишку й комфорту, навпаки: вся наша справа лише виграє від того, що робітники зазнаватимуть невеликого дискомфорту. Ми не збираємося приховувати щось від себе, а радше прагнемо бачити все чітко, бути краще здатними до діяльності й ефективнішими, а позаяк примусова праця може користатися проспиртованими мізками інших, робота заради визволення робітничого класу вимагає проникливих і холоднокровних людей, вона потребує здорових мізків». В іншому місці він іще категоричніший у наполяганні на тверезості, раціональності, здоровому глузді: «Революція в людських мізках — ось де надія, ось де праця для всіх, хто бореться за майбутнє людства».

Коли для прихильників тотальної абстиненції серед соціалістів кожна краплина алкоголю була загрозою для самого існування робітничого руху, їхні помірковані однодумці вважали згубною лише горілку. «Шнапс — ось наш ворог», — так формулював алкогольну політику соціал-демократів наприкінці ХІХ століття Карл Каутський. Вино й пиво вважалися не те що необов’язково шкідливими, а навіть фізіологічно й політично доброчинними. Енґельс, описуючи алкогольну залежність у пролетарському середовищі, завжди бере за засновок, що єдиною причиною цього лиха є горілка.

Він заходить так далеко, що навіть креслить, хоч і обережно сформульовану, аналогію між алкогольним ступором і політичною непритомністю, з одного боку, і вином та революційною пильністю — з другого. «Я ще дуже добре пам’ятаю, — пише він у праці «Прусська горілка в німецькому райхстазі», — як наприкінці 20-х років дешевизна цін на горілку раптом поширилась на Нижньорейнський промисловий округ. Зокрема в Берґзькому окрузі, і особливо Ельберфельд-Бармені, маса робітничого населення почала пиячити. […] Можна навіть поставити питання, чи не пояснюється та