Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Перед моїми очима мірно розгойдувалися дві ноги. Стрункі такі ноги, у високих шкіряних чоботях і оркських штанах (зі щільної тканини, яка нагадувала мішковину).

З'ясування стосунків між господарями будинку припинилося, однак мене хвилювали інші проблеми. Варто було підняти очі й упевнитися в здогадці, та я зволікала, не в змозі поглянути на чиєсь розпухле посиніле обличчя. В голові не вкладалося, що і довговухі можуть зводити рахунки з життям. Чи цьому хтось допоміг?

Стукнули двері, впускаючи кремезного ельфа з вилами. Побачивши мене, він злегка сторопів і озирнувся назад – чи не помітила дружина. Потім запитально підняв брову. Я вказала вгору, мимоволі подивившись туди ж.

І знову закричала.

«Самогубець» розтиснув руки, якими тримався за балку (здається, його привернула риба, що сушилась під стелею), і зістрибнув униз. Біле волосся мазнуло мене по щоці, очі, що світилися навіть вдень, на мить опинились напроти, але цього разу я стрималась. Зате господиня будинку влетіла розлюченою кішкою!

Скалка опустилася на потилицю незнайомця, і він упав на бруднувату підлогу…

Всупереч побоюванням, жінка не кинулася зі своєю зброєю на мене, навіть на чоловіка не закричала. Воно й зрозуміло – яка ж я конкурентка ельфійці? Прикро, у Влаї мене вважали красунею.

– Дозвольте відрекомендуватися – Магірел, – витончено вклонився ельф.

Я трохи розгубилася.

– Віарела, – кивнула господиня.

– Ду-уже приємно, – сяк-так впоравшись із подивом (не очікувала, що ельфи знайомитимуться з чужачкою, яка невідомо як з'явилася в їхньому будинку), пробурмотіла я. – Рена.

– Поснідаємо? – запропонувала ельфійка. – Магі, допоможи цьому нахлібнику і попередь, що я серджуся, тому нехай задовольняється твоєю компанією.

– Ви його знаєте? – Моє здивування пояснювалося тим, що вуха у незнайомця були звичайнісінькими.

– Ох, дитинко, ми тут всі одне одного знаємо, – заусміхалася господиня, – а цього телепня й поготів. Ходімо, Дімік вранці готує особливо смачно. Дімік – наш домовик, – пояснила вона. – Хоч і молодий ще, зате старанний і не соромиться вчитися.

У стіні знайшлися двері на кухню, напівприховані мішками з картоплею. Ось де панували чистота і порядок!

Дерев'яний стіл із вискобленою стільницею і різьбленими ніжками, кілька зручних стільців, численні вироби з береста… І піч, біля якої поралася волохата істота розміром як велика собака. Щоб управлятися з рогачем, вона ставала на лавку.

– Діміку, познайомся, це Рена, – відрекомендувала мене Віарела.

Домовик зістрибнув на підлогу, витер руки вишитим рушником і протягнув крихітну, схожу на дитячу, долоньку. Я обережно її потиснула, і кухар повернувся до роботи.

Через деякий час на столі з'явився сніданок, але мені було важко відчути його смак. Я згадала, що такі-от милі ельфи, як господар, вбили моїх супутників… мого брата! Що в гості мене не запрошували…

Ельфійка немов відчула мій настрій. Вона навіть не спробувала ні про що розпитати. Мовчки прибрала порожні тарілки, розлила запашний чай, поставила печиво і блюдце з медом. І несподівано сказала:

– Ти, напевно, хочеш побачити нареченого. Допивай і підемо.

Я вдавилася печивом. Чашка з гарячим напоєм перекинулася, ледь не обшпаривши мені коліна. Це що ще за милі ельфійські звичаї?! Тільки з'явилася – і вже засватали? Для повного щастя мені лише нареченого гостровухого не вистачає!

{6. Клітинка – гра, схожа на шашки.}