Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Частина 25

Шапаренко 

— Лілю, Оксану і Вікторію ми знайшли. А де ті троє? — запитав я, коли ми повернулися до нашого кемпінгу. Подивившись у сторону лісу бачив, як виходить Ніка з Мартою. Де Марія?
— о ви тут. А де Марічка? 
— давай кажи, — штовхала ліктем Марта подругу.
— Тут таке діло. — почала Ніка і замовчала, Марта не витримала і продовжила замість неї.
— якщо коротко, то твоя дружина і Вероніка вирішили, що краще мене не слухати. — що? Я нічого не розумію. 
— що? Я нічого не розумію. 
— Маруся запропонувала нам усім розділитися і шукати дівчат наодинці. — що за божевільна ідея.
— я надіюсь, ви не погодились на це. 
— я ні. А вона так. І твоя дружина. І коли двоє за, а один проти. То сам знаєш, що вирішили.
— і ми не знаємо, де вона. — сказала Ніка. Хоч б вона не попала в якусь халепу. 
— а годинник? — запитав Дмитро. 
— не працює. — триндець.
— він не працює лише, тоді коли розбитий. — ох, Маріє, де ти? 
— тільки тоді? — запитала Марта. 
— ну ще, коли він знятий з руки. — відповів Дмитро. 
— Добре, йдемо її шукати. — о, ні. Вони не підуть. Двоє. 
— стоп, ви двоє не йдете разом. Ти зі мною, — вказав Міша на Вероніку, — а ти з Алексом, — вказав він на Марту.
Я шукав її сам. Дмитро з Лілею. Софія з Артемом. А Вікторія і Оксана залишилися чекати, якщо Маруся вийде з лісу сама. 
Я не знаю, де її шукати. Але найголовніше, щоб з нею було все добре. Це єдине, що я хотів. Я йшов туди, де відчував її. Де відчувався наш зв'язок. Я ніби знав, що іду правильно. І тут я помітив, на стежці палку зламану, я не можу сказати, що цю палку  зламала моя дружина, але я пішов в ту сторону. І нічого тут яма. Вона ж не могла впасти туди, вірно? Але код подивився туди і побачив, що там була Марічка непритомна. 
— я знайшов її, — крикнув я. І всі одразу прибігли. 
— як вона туди впала. — запитала Марта. 
— вона ж найобержніша зі всіх нас. —сказала Ніка і вона мала рацію. 
Я пішов по товсті гілки камінь. Щоб імітувати сходи, щоб її витягнути. Я все це кинув у яму і сам стрибнув туди. 
— квіточко, як ти? — я її підняв та посадив та обняв, — як ти мене налякала, — я поцілував її в маківку, — посиди тут трошки, я зроблю дещо і ми тебе витягнемо, гаразд? — вона кивнула і я її поцілував у щоку.
І почав майструвати сходи. Я каменем забивав палки у землю. І коли все це зробив підійшов до Марусика.
— з тобою все гаразд, квіточко? — запитав її і обійняв.
— так, я просто злякалася дуже сильно. Як ти мене знайшов?
— серце мені вказувало, куди йти і я йшов. Йшов за тобою, квіточко, — поцілував її в маківку, — давай вибиратися звідси. Ти залізеш мені на плечі і міцно тримайся, гаразд? 
— добре, — я її підійняв і вона зручніше вмостилась і обіймала мене руками за шию і обвила ногами талію. 
— тобі так зручно, квіточко? 
— дуже, — і ми піднялися моїми власноруч зробленими сходами. Дівчина злізла з моїх плечей і я що сили їй обійняв.
— я так за тебе хвилювався, — я поцілував дівчину спочатку в одну щоку, потім в іншу. А потім прийшли дівчата 
— з тобою все добре? — запитала Ніка та моя дружина лише кивнула.
— як ти впала? — запитала Марта. 
— я просто йшла і в кущах, щось зашелестіло і я дала задню і впала. Я навіть не думала, що там яма та ще й така велика. 
— йдемо краще звідси, поки ще хтось сюди не впав. — сказав я. 

Маруся 
Коли мій чоловік мене врятував з тієї ями ми повернулися назад до кемпінгу, де чекали решта дівчат. У ввечері ми сиділи і пили глінтвейн. А Микола включив з себе лікаря і висунув діагноз, що мені не можна пити глінтвейн. Спочатку я думала, що він жартує, а потім мені хотілося тріснути свого чоловіка, якоюсь палкою по голові. 
— Шапаренко, не нервуй мене віддай мій бокал з глінтвейном! 
— люба, вибач але тобі не можна, — боже, як я хотіла його вбити 
— який лікар це сказав? 
— ніякий
— ось, — тому, швидко вихопила з його руки бокал, — який, же смачний, — насолоджувалася я напоєм. І слухала, як Оксана грає на гітарі. Потім мене похилило на сон. І позіхнула йомайо. І Коля знову включив турботливого чоловіка.
— ти йдеш спати і це не обговорюється!
— та я не хочу спати. Як ти не розумієш, — і тут я позіхнула. 
— а позіхаєш просто так? — запитав Микола і підняв ліву брову.
— це випадково вийшло.
— Маруся, ти втомилася за цей день та і ми теж думаю, що краще якщо ми всі підемо спати, крім Андрієвського. — сказала Марта. 
— а це ще чому? — обурився Алекс. 
— тобі ж дуже сподобався кемпінг, тому ти любий, будеш нас берегти від вовків і ведмедів, — любий? 
— мені не причулось чи вона назвала його «любим»? — прошепотіла Ніка мені на вухо.
— Так. Вона так сказала, або ж нам причулось 
— вам не причулось, — сказала надто голосно біля нас подруга і одночасно налякавши нас.
— ти нас налякала. — сказала Ніка. 
— я ж просто підійшла. Давайте, Шапаренко, Андрієвський, Артем, Михайло, прокурор Денис і Олег ви чергуєте по черзі, але перший Андрієвський.
— ти дуже добра до мене, принцесо. — сказав Алекс. 
— я знаю. — сказала Марта. 
На наступний ранок ми вирішили зібрати наш так званий кемпінг і відправитися до нашого готелю. Зайшовши до номеру я швидко побігла в душ. І грілася під гарячим душем. Боже, який ж це кайф. Закутавшись у рушник я вмила своє лице  заплела високий хвіст і нанесла макіяж. Коли я вийшла з ванної то одразу одягнула штани і пуловер взулась у черевички  і ми з Миколою пішли обідати. Коли ми прийшли то нікого не було. Глянула в телефон, а там повідомлення, що всі втомилися і ніхто не буде.
— як чудово, — посміхнувся хлопець. Ви тільки подивіться на нього. Даю сто доларів, що це все він задумав.
— але ж ти є.
— що ? 
— це ж ти задумав.
— завжди будеш мене розколювати? — мій банківський рахунок поповнився на сто доларів. юхуууу. 
— завжди...
— тоді, мадам, прошу до столу, — ми підійшли до столу хлопець відсунув мені стілець. 
— дякую, ти сьогодні такий джентльмен 
— а ти сьогодні по-особливому красива, квіточко, — сказав хлопець, коли сідав на свій стілець, який розташований навпроти мене. 
— дуже вам вдячна, пане Шапаренко. І що ми сьогодні буде їсти? 
— все, що захочеш, — даремно ти сказав, це. Ой, даремно. 
— ну тримайся. Пане офіціант, можна вас? 
— звісно. Можете називати мене Олексій.
— чудово. Мені, будь ласка, чорний бургер зі всіма додатками і соусами, Картоплю фрі. Стейк лосося з соусом на ваш смак. Горіхове латте та маффін з вишнею. ну він ж сказав все, що забажаю, а моя душа все це бажає, — А ти щось будеш?  — запитала я у Миколи. 
— мені американо з молоком, — офіціант Олексій все записав і пішов, —ти явно цього всього не подужаєш. 
— сумніваєшся у мені?
зовсім ні, навпаки. Але ти точно цього всього не з'їси. Якщо з'їси бургер, то буде добре, бо він багато калорійний.
— мені байдуже на калорії. Давай поспоримо, що я це подужаю. — запропонувала я.
— думаю, що не потрібно. Бо, ти перевершиш мене. — Микола Шапаренко боїться мені проспорити.
— ти просто боїшся.
— я не боюся. Я і так знаю, що ти це подужаєш для чого ж спорити давай спокійно поїмо. І завтра поїдемо спокійно в Україну. 
— як би тут добре не було потрібно повертатися. Цю поїздку я запам'ятаю надовго. 
— о, так твоє падіння всі пам'ятатимуть. — а я думала, що він вже про це забув.
— не знущайся, шановний. 
На наступний ранок ми всі дуже добре поснідали і пішли збиратися. Мені складно прощатися і їхати, адже, дуже сильно тут сподобалося. Але треба летіти. Проекти не чекають. 
Ми спустилися вниз і чекали на всіх. Після нас прийшли Оксана, Олег і Вікторія. Потім Ліля з Дмитром, пізніше Ніка і Міша, потім прийшли Софія і Артем, і Алекс. А де Марта?
— ти нікого не забув? — запитала Ніка у Алекса. 
— нікого. Вона не їде, — що означає не їде? Я щось нічого не розумію. 
— тобто? — запитала Ніка. 
— ось так не їде. 
— ось вона йде і ви в неї запитаєте. — сказав Дмитро і я побачила, як Марта спускається сходами вниз.
— шановна, чого це ви не їдете? — запитала Ніка у Марти, коли та підійшла до нас. 
— я прийшла з вами попрощатися. І в мене тут ділова зустріч. 
— яка ще зустріч? — запитала я.  Я не пам'ятаю,  щоб вона казала про зустріч. І Мело не дзвонила.
— по роботі. Я завтра вранці приїду. 
— це дуже дивно. — сказала я. Бо це справді дивно все. 
— нічого дивного немає. Просто це вискочило тільки що, коли я збирала валізи. Завтра зустрінемося. Я одразу поїду на роботу. 

Шапаренко 

— можна тебе на хвилину? — 
сказав Алекс, коли ми прилетіли в Україну. Господи, що таке? Спочатку Марта лишається в Анталії, тепер Алекс хоче поговорити. 
— що сталося?
— ти б тихіше говорив зі своїм адвокатом, — не поняв.
— тобто? 
— це почула Марта. Про договір, про розлучення. І здається, що вона не правильно зрозуміла. І бачить в тобі загрозу. — бляха. 
— я не розумію, яку загрозу?
— вона думає, що ти розлучишся з Марусею і забереш у неї все. 
— але ж я не збираюся це робити. Звідки, вона це взяла.
— згадай, що ти говорив, — чорт. Дійсно було.
— говорив про розлучення, що його не буде, а до того, що все майно буде моїм. Та вона все розкаже Марусі. Мені капець. 
— не скаже. Як вона казала, що у неї немає доказів і вона їй не повірить, тому вона зараз у Стамбулі. 
— але ми були в Анталії.
— є така штука, як машина. Вона ще їде. 
— досить приколів. Ти зможеш її вмовити їй не казати? 
— Марту я? 
— так ти. 
— я постараюсь, але поясни їй ти. Або розкажи все сам Марусі. Другий варіант більш правильний. 
— я не можу. 
— ти ж розумієш, що рано чи пізно вона дізнається про договір, який ти скасував. І тоді вона не вибачить тебе. Вони ж всі ненавидять брехню. Я досі віддуваюсь за свою брехню. Сам знаєш.
— я знаю. І тому вона не дізнається. Ти переконаєш дівчину.
— це що наказ? 
— так, — надто голосно сказав зі злості. 
—  що ти йому вже наказуєш? — підійшла Маруся ззаду. 
— він нелюд. Я не розумію, для чого ти одружилася з ним.
— Саша сьогодні багато жартує. — сказав я.
— Марусю, Марта просила передати, що вона в Стамбулі.
— як вона там опинилася? — запитала дружина.
— ще одна. — буркнув Олександр. 
— скажи, як ти мені сказав, — сказав я.
— є така штука, як машина. Вона, ще їде. — сказав Алекс. 
— дуже смішно. 
— я ж кажу, що він сьогодні жартує багато, — обійняв дівчину я за талію. 
На наступний день мені потрібно було придумати, чому я поїду в офіс. Прокинувшись я відчув прекрасні запахи з кухні. Моя неймовірна дружина готує нам сніданок. 
— що це так прекрасно пахне? 
— я приготувала сніданок. Ти снідай, а я побігла.
— а ти не будеш снідати? 
— ні, ми з Мартою домовилися зустрітися в кафе і поснідаємо, — так, здається, вона вирішила не чекати. 
— Маруся, а якщо ти це перенесеш? 
— тобто? — дівчина подивилася на мене, як на ідіота.
— ти зараз зі мною поснідаєш і ми поїдемо разом в офіс.
— а чого тобі туди? — і що ти там робитимеш, Микола Шапаренко? 
— мені потрібно звернутися до дизайнера. 
— я перед тобою. — посміхнулася дівчина. Ця посмішка зведе мене в могилу, якщо вже не звела.
— не ти. Мій дядько шукає дизайнера. І тобі нервів не стане з ним працювати. 
— тоді Христя, або Діана тобі допоможуть.
— у вас ж був цей Влад. — сказав я.
— Марта його звільнила.
— там, ще один був?
— так, але іншого звільнили. Він купляв дизайни і присвоїв їх собі. Ще той стерв'ятник. Вона хотіла йому голову відрубати. Але поліція з цим розбирається. 
— ти їж, а я піду вдягатися, — я чмокнув дівчину в губи і побіг вдягатися.
— ти якийсь дивний 
— я не дивний, а закоханий. 
Коли ми приїхали до офісу. Люди навіть не працювали сиділи розслаблені. Ми зайшли у скляний кабінет Марусі. 
— я бачу, що ніхто тут не хоче працювати, — люди сидять п'ють каву, базікають по телефону. І тут почалась тривога. Всі різко почали працювати. Папір літав, лінійки падали. 
— вона тут, — сказала асистентка Марти. Зайшла Марта і все оглянула.
— якого біса тут твориться? Лейло, — крикнула на весь офіс дівчина. 
— слухаю. — підійшла до Марти Лейла.  А де Мело?
— що тут таке? — запитала Марта. 
— скоро здача проекту і всі хвилюються, — дійсно хвилюються. Хвилину тут ніхто не працював.
— принеси мою каву гарячу. — сказала Марта. 
— ти ж не п'єш гарячу, — сказала Лейла.
— коли я буду говорити з паном Шапаренком вона остине. — Марта підійшла до нас з Марусею, — І який дизайн хоче твій дядько?  — запитала вона у мене. 
— звідки ти знаєш? 
— Алекс сказав. В кабінет, — Марта пішла у свій кабінет. 
— ви б хоч би раз до мене так підготувалися. — сказала я до працівників. 
— хоч вона не мій бос, але я боюся. — сказав асистент Алекса.
— ти чого ще тут? — це Марічка звертається до мене.
— а що? 
— йди ж і обговори дизайн, — я пішов відкрив двері. Вона стояла і дивилася у вікно.
— якщо ти зараз скажеш мені, що все, що почула це брехня, то ти вилетиш через вікно. Або я прострелю тобі голову пістолетом, який у моєму столі. 
— це частково брехня. — сказав я.
— поясни. — обернула до мене Марта від вікна. 
— ти можливо почула, що я хочу розлучитися з Марусею і відібрати у неї все майно так?
— саме так. 
— сенс в тому, що ми з нею склали договір. Коли я отримаю свій трастовий фонд ми розлучаємось. І коли я його отримав і адвокат дзвонить і каже, що папери готові залишилося тільки, щоб Марічка підписала. Я сказав, щоб він його спалив. Викинув. А на днях ти почула мою телефонну розмову з моїм кузеном, який звідкись знайшов договір і я йому сказав, що заберу все його майно. І Маруся не знає, що договір знищено вона досі думає, що має зателефонувати адвокат. 
— я просто не розумію, для чого брехати їй, що він існує? — сперлась дівчина двома руками на стіл.
— на той час вона хотіла, як скоріше позбутися мене. 
— і щоб розказати їй правду та  зізнатися в почуттях ти вирішив її утримувати? Ти розкажеш їй правду, або це зроблю я. І не смій говорити Андрієвському, щоб він мене переконав. З мене досить того, що він дзвонить щогодини.
— яку правду? — почувся звук розбитих чашок з кавою. Я обернувся і побачив Марусю, а біля її ніг піднос з робитими чашками. Чорт забирай. Це мій кінець.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍