Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

вишкірює свої обкладені каменем і нальотом жовті зуби Марко, випадково уздрівши мене на вулиці (хоча яке там випадково? У цьому маленькому містечку випадково можна хіба не зустрітися). — Тільки вчора вичитав. Мені сподобалося: дуже влучно й головне — актуально.

Марко за кілька передвиборчих місяців, за які ми майже не бачилися, змінився до невпізнаваності: схуд, зблід, майже вицвів. Проте якось мобілізувався, почав щодня голитися, і погляд його, раніше такий млявий і розфокусований, тепер став запальним та наче трохи божевільним.

— Ну що ж, коли так уже не йметься — давай.

Він усміхається.

— Кожний має право на помилку. Щоб усі змогли його реалізувати, існують вибори.

— Не смішно, — кажу.

— А що, хтось обіцяв, що буде смішно? Анекдоти колись вичерпуються. Приїдаються. Гомеричний регіт зазвичай передує нервовому зриву або депресії. Перемога цілком не видна. Ми в лайні по вуха.

Я пропускаю повз вуха ці слововиливи, загалом дуже характерні для Марка. Нецікаво. Нецікаво вже все. У нас обох (а чи лише в нас?), здається, геть зникло щось дуже потрібне в житті — якийсь живчик, джерело щоденного натхнення, рушій вигадок і кмітливості, щось, що стимулює до найбуденнішої праці, що робить її стерпнішою та створює ілюзію потрібності того всього, що було, є, буде і вовіки віків. Амінь.

Передвиборчим (та й узагалі) світом править нудьга. Коли вже все приведено в стан цілковитої й остаточної бойової готовності, коли зброя нагострена й витягнена з піхов, коли забрала опущені і сурма грає — турнір розпочався! — раптом стає до млосності нецікаво, чим усе завершиться й хто, урешті-решт, переможе. Ти знаєш, що зараз, як і минулого разу, побачиш просто море крові, оголених кісток і мізків, і хто б не переміг, однаково він не подасть тобі руки завтра…

— Ти на мітинг повитух? — цікавлюся я.

Марко киває головою.

— Я теж. Уперше за кілька місяців маю справжню журналістську роботу, а не займаюся штабними збоченнями. Замовили з Києва матеріал про це курвисько. А в мене аж руки чешуться їх провчити.

Марко з розумінням знову хитає головою — але в очах його лише втома безсонних ночей, що розповзається нижче, роз’їдає обличчя, наче нерозведена кислота.

Чуємо мляву ерзацеву оркестрову музику, яка народжується десь далеко, потім раптом ближчає, вигулькує, наче з-під землі, — і вже з-за рогу вулиці назустріч нам крокують яскраві стрічки, кольорові латексові кульки з написами «…фічний виб…», «…ух демо…», зімкнені шереги з лютими обличчями кобіт передклімаксового віку, а довкола діти. Земля двигтить від по-військовому викарбуваних на асфальті кроків, від скреготіння їхніх зубів, від жадоби влади й помсти ворогам. Вони оточені вартою дітей, вони ховаються за їхніми розгубленими безжурними обличчями.

— То не Аня? — запитую я в Марка, уздрівши в натовпі знайоме обличчя.

Він, здається, мене не чує — його обличчя кам’яніє, починає синіти, наче з ним от-от має статися серцевий напад. Страх витріщує йому очі: невмотивований панічний тваринний жах перед натовпом, що насувається. Він боїться бути розчавленим, зім’ятим, потоптаним. Ще мить — і він дремене звідси, навіть не намагаючись більше вдавати, що все гаразд, не дбаючи про те, як цю безславну втечу сприйматиму я чи інші. Страх переможе його, здолає, розчавить; зведе нанівець усі плекані роками суспільні інстинкти: уміння ґречно поводитися, відповідати певним вимогам оточення, дбати про імідж.

Я, перейнявшись на мить цим враженням, хапаю його за руку, щоб уберегти від падіння, — і це несподівано діє: погляду його повертається чіткість, за кілька напружених миттєвостей зникає заціпеніння м’язів обличчя.

Натовп уже зовсім поруч, ми навіть вирізняємо на віддалі пострілу риси облич, зуби з-поміж усмішок, сивину у вусах відеооператора, криваві пелюстки в букеті чоловіка, що розгублено борсається в жіночих тенетах, марно намагаючись щось дізнатися в якоїсь товстої незворушної кобіти; чуємо гиготіння, мляві слова й шурхотіння кроків, не таких уже й чітких, як це здавалося на віддалі. Люд продовжує тупо йти, зовсім не помічаючи нас, і вже й я сам піддаюся цьому сугестивному враженню, злякано задкуючи, шпортаючись за бордюр. Але обличчя врізаються в нас, оточують нас і продовжують іти крізь нас, аж поки процесія не впирається в Аню — і вона впізнає спочатку Марка, а потім уже й мене. Її штовхають у спину, нас тіснять убік, хтось простягає руку, щоб вхопити дівчину й затягти її знову в круговерть хаосу. Я виловлюю обох — Марка й Аню — із черева безглуздого руху й тягну на узбіччя, де трохи спокійніше: лише ланцюг цікавих із виряченими очима.

— Мені здається, — раптом зроняє Марко, — інколи здається, що ми бачимо не те, що слід бачити, не основне. Ухопитися поглядом за дикий порожній вигук із нічогості — це ж слабкість, ницість… Ми дивимося на другорядне, відзначаємо прірву зайвих подробиць, але нічого посутнього не бачимо. Усе ж основне відбувається зовсім поруч: за рогом або й за спиною. Треба тільки зуміти побачити, треба лише вчасно озирнутися й не спокуситися на примітивну ходу безглуздості.

Він умовк, засоромившись сказаного, засоромившись нас із Анею, засоромившись себе.

— Може, ходімо, вип’ємо якоїсь кави чи пива? — пропоную вже й сам несміливо, уражений їхнім спільним острахом, що, наче якась моторошна таємниця, назавжди поєднав ці напівзомлілі від непевності душі.

Аня зраділо хапається за мою ідею, згоджується швидким кивком голови і, ухопившись рукою за шию та прокашлявшись, каже, що їй просто необхідно промочити горло. Ми обоє зиркаємо на Марка, який ураз похмурніє і, якось непевно буркнувши про термінову конфіденційну зустріч, уже всміхається до нас.

— А ви йдіть собі, ідіть. Може, навіть не так, — помітивши заперечення в очах Ані, яка, було, поривалася за ним, змінив тактику Марко, — ви скажете мені, де сидітимете, і я потім, коли все залагоджу, до вас приєднаюся… — він знову посміхнувся чомусь у собі. — Можете мені навіть замовити якогось світлого пива. Тільки не «Кобилянського», ти ж знаєш, я не перетравлюю цю сечу…

Він так і не підійшов. А нам було досить весело без нього. І я їй запропонував…

Намоклий від учорашнього дощу асфальт шипів під колесами автобусів. Я стояв за кілька кроків від дороги в затінку коробчини «УРО Ту» і чекав, уже не сподіваючись чогось дочекатися. Коли той, кого чекають, у кращому разі поспішає на зустріч, у найкращому разі переживає, чи його дочекаються, то на долю того, хто чекає, випадає справжня тортура: тортура невідомості, неспівбуття. Той, на кого чекають, поспішаючи, може уявляти собі, як той, хто чекає, щохвилини стурбовано зиркає на годинника й невдоволено зморщується. А той, хто