Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Маргарито, ні! Мені потрібна Елла.

- О, - тихенько хмикнула знахарка, - так ми перший хлопець на селі! За тобою ще й дівчата бігають.

- Елло, я хочу бути з тобою. Давай втечемо…

Ада завмерла над казанком і не вірила своїм вухам:

- Так ти вже одружений чи що? Хоча ні, Олеандра не поєднала б нас. Але ж, мабуть, закоханий в цю Еллу. Та яке «мабуть»? Точно закоханий! Он як стогнеш. Ах ти ж зараза! – сердито вигукнула знахарка і жбурнула в казанок довгу дерев’яну ложку, якою мішала зілля.

- Якби я раніше знала, що ти мене дуриш, я б тобі таку шлюбну ніч організувала, до старості б не забув! Якби дожив.

Ґудзик весь цей час тихенько сидів на бильці ліжка і тихенько посміювався. Проте Раймар різко перестав марити і його скрутило ледве не у вузол. Це враховуючи те, що Ада дала йому кінську дозу снодійного.

До речі, про коня. Чорна тварюка вже який день біснувалася у стійлі, чим погрожувала розламати його на друзки. На щастя, хлопці з Ловчого постаралися на совість і дерев’яні стінки стійла витримували натиск шістсоткілограмового жеребця. Чи скільки там важать фризські коні? Чого хотів Ворон, було не важко здогадатися, - побачити хазяїна. Його, вочевидь, тривожило те, що вже який день поспіль до хліву приходить стара знахарка. Нехай вона і давала йому свіжу воду та овочі з зерном, але ж то не Раймар. Аді навіть подумалося, що кінь не дурніший від Ґудзика. Але всі свої здогадки знахарка буде перевіряти пізніше. Зараз же треба рятувати відьмолова. Якщо він помре, то жителів Ловчого вдасться запевнити у нещасному випадку чи прокльоні. А от інших з його братії навряд чи таке  влаштує.

Нарешті прийшов час останнього інгредієнту – бурштину. Стара на мить завмерла, міцно стиснувши в долоні амулет. Це був її єдиний шанс до існування. Місцеві не приймуть її в образі Лідії. Ада була їх спасінням довгі десятиліття, а чим може зарадити молоде дівчисько. Тим паче, якщо хтось упізнає в ній чужинку, яка начебто померла.

Серцем Лідія розуміла, що сама втрапила в цю халепу, ще й поставила під загрозу життя невинного. Та розум вперто підсовував приховані страхи. Найбільший з них – це не віддати борг Олеандрі і не повернутися додому. Боже, як же дівчина мріяла знову побачити та обійняти маму! Хотіла почути скарги сестри на несправедливих викладачів. Хотіла дізнатися, скількох пацієнтів вилікував батько. Проте богиня не пояснила, чого саме хоче від звичайної земної дівчини. Вона лише запропонувала вибір: смерть та вічний спокій або життя і служіння їй для виконання певної місії. Й без пояснень зрозуміло, що вибрала Лідія. Опинившись в лісовій хатині знахарки, чужинка вижила. Але якою ціною…

Підійшовши до старого потьмянілого дзеркала, вона зняла зі своєї шиї амулет і побачила, як зникає Ада та з’являється Лідія. Чи надовго це? Чи встигне хтось навідатися до неї і викрити страшну таємницю? Гірко зітхнувши, дівчина взяла ножа з тонким кінчиком і відігнула проволоку у потрібному місці. Бурштин легко вислизнув у долоню. За чим перекочував до мармурової ступки та не менш легко розкришився. Перетерши його в порошок, Лідія нарешті закінчила варити зілля. Для того, щоб дочекатися його охолодження часу вже не було. Тому дівчина набрала в глибоку миску холодної води із колодязя і опустила туди посудину з ліками. Перемішуючи рідину, аби та швидше охолола, Лідія ледве не заснула. І навіть безглузде бурмотіння Раймара аж ніяк не заважало їй піддаватися такій жаданій дрімоті. З солодких обіймів Морфея Лідію вирвало незадоволене ухання ґудзика. Злякано підскочивши, вона ледве не перекинула посудину з ліками і незадоволено зиркнула на пугача. Але в цей момент зрозуміла, що рідина вже достатньо охолола, тому прийнялася заливати її до рота чоловіка.

Чи легко це було? Аж ніяк! Цей невгамовний збирач нещасть несвідомо пручався. Довелося його знову зв’язати. Лише після цього Лідія змогла з допомогою великої піпетки влити в рот відьмолова потрібну кількість зілля. Той майже одразу притих. А знесилена знахарка нарешті присіла за стіл, аби трохи відпочити та дочекатися результату. Вона розуміла, що пропустила вечірню годівлю Липки й Ворона. Та в неї не було сили навіть попити води. Усвідомивши ступінь своєї втомленості, Лідія схилилася головою на стіл і міцно заснула.

Натомість прокинувся Раймар. Щоправда лише на світанку. Ледве розліпивши очі, він спробував сфокусувати свій погляд бувай на чомусь, аби зрозуміти, де він знаходиться. Як-то кажуть «Де я? Хто я?». навіть з приводу другого запитання чоловік не міг знати точної відповіді. Йому здавалося, що останні декілька днів він побував де завгодно, окрім свого тіла. Важко було отак одразу сказати, що з побаченого видіння, а що правда. Час від часу події були настільки реальними, що перехоплювало подих.

Нарешті, сфокусувавши погляд, Раймар побачив над собою два великих жовтих ока. До них додавалося кулеподібне тіло з коричневим пір’ям, дві кігтисті лапи, що вчепилися в узголів’я ліжка та два совиних вушка, що з цікавістю настовбурчилися убік відьмолова.

- Уу-хуу, - полегшено видихнув Ґудзик.

- Ти чого такий переляканий? – хотів було запитати Раймар, але з його вуст зірвалося щось на зразок: - Тх-тф-пш-ш-ш.

Слабо махнувши руко, чоловік роззирнувся навколо і нарешті зрозумів, де знаходиться. Будинок старої знахарки. Тільки от ніякої «старої» не було. Натомість за столом, поклавши голову на руки, спала темноволоса дівчина. Придивившись уважніше, Раймар впізнав незнайомку з річки. Відьмолову навіть захотілося скочити на ноги та схопити дівчину за руки. Тоді вже точно нікуди не дінеться. Проте встати з ліжка виявилося напрочуд важким завданням. Тіло боліло, немов після запеклої сутички. Ледве не крякаючи від натуги, Раймар все ж таки встав на ноги та пошкандибав до дівчини. Тільки-но чоловік хотів торкнутися до  її руки, як перед ним на стіл приземлився Ґудзик. Широко розгорнувши крила, він начебто закрив собою незнайомку.