Читати книгу - "Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва"

- Захищаєш? – більш-менш своїм голосом поцікавився Раймар.

- Ухууф, - тихо угукнув птах.

Чоловік прошкандибав трохи далі, роздивляючись у що перетворилося житло знахарки. Тепер це більше нагадувало лабораторію відьми після погрому. Ще раз кинувши уважний погляд на дівчину, Раймар попрямував до комірчини. Спочатку треба поїсти, а все інше почекає.

Незнайомка прокинулася лише по обіді. Точніше вона злякано скочила на ліжку і заозиралася довкола. Побачена картина здалася їй досить миролюбною. Раймар, що виглядав досить свіжим (а головне живим), розкладав інгредієнти на свої місця. Та головне не що він робив, а як. Процесом керував Ґудзик. Тихенько угукаючи, пугач давав вказівки чоловіку, а той слухняно виконував їх. На Лідію начебто і не звертали уваги. Проте минуло не менше хвилини, як Раймар нарешті заговорив до неї:

- Ну, здрастуй, Адо. Чи як там тебе?

- Лідія, - буркнула у відповідь дівчина і розтерла заспане обличчя.

Виглядала вона і справді не найкращим чином. Під все тими ж яскраво-зеленими очима залягли глибокі темні кола, волосся  вибилося з коси і скуйовдилося на зразок гнізда. Одяг же був в рештках зілля та якихось сухих гілочках. Мабуть, травах.

- Приємно познайомитися, Лідія, - спокійно промовив Раймар та поставив на стіл тарілку гарячої рідини. – Сідай їсти.

Ґудзик спланував на коліна до дівчини і, дочекавшись доки його погладять, полетів на своє сідало. Тепер птах міг спокійно відпочити.

Повільно перемістившись на запропоноване місце, Лідія покосилася на їжу. Грибний суп. Ще й такий ароматний, зараза! Шлунок буквально скрутило від голоду. За чим по будинку рознеслося жалібне скавчання, більше схоже на крик кита.

- Не соромся, їж.

Раймар поставив свою тарілку навпроти. Помітивши, що незнайомка уважно принюхується до страви, він усміхнувся та додав:

- Не отруєний. Та і нащо? Мені від тебе потрібні відповіді, а не піна з рота і холодне тіло.

                 Чоловік  зі ще більшим зацікавленням почав роздивлятися дівчину. Звичайно, доки та спала, герцог дозволив собі впевнитися, що липова Ада не якась примара. Заодно він добряче розгледів усі риси незнайомки. Проте зараз вона вже не спала і цікаво було поспостерігати за її жестами та мімікою. Тим часом погляд ковзнув на шию дівчини, де висів зіпсований амулет. Зазвичай його ховали під одяг. Але зараз шнурівка сорочки розійшлася аж до самих грудей і відкривала чоловічому погляду набагато більше, ніж він розраховував побачити.

- Бачу яке тобі тіло потрібне! – обурено вигукнула дівчина, поспіхом приводячи одяг до ладу. – Може, мені ще спідницю задерти?

- Ти явно не за того мене приймаєш, - усміхнувся Раймар.

- Аякже, - скривилася незнайомка.

Нарешті, взявши ложку, вона зайнялася супом. Та не все було так просто. Лідія чітко бачила, що в будинку прибралися, а через вікно виднілася Липка. Коза задоволено паслася в компанії Ворона. А от вхідні двері були замкнені на масивний амбарний замок. Де тільки знайшов?

Покінчивши з супом, дівчина дістала від Раймара порцію чаю та пряники. Цікавий у відьмолова спосіб отримувати відповіді. А як же диба та ефіт? Останнє Лідії уявлялося найчастіше. Інколи навіть снилося. Високий стовп, вкопаний в землю, навколо незліченна кількість хмизу і чиясь рука підносить запалений смолоскип. Дівчина не раз прокидалася від відчуття полум’я на шкірі.

Ледь помітно здригнувшись, вона перевела недоброзичливий погляд на Раймара. Той же у свою чергу вів себе спокійно, навіть розслаблено. Більше того, відьмолов  не мав при собі жодної зброї. Він на якусь мить зник у комірчині, а потім виніс звідти невеличкий згорток. Поклавши знахідку на столі, чоловік знову сів навпроти і запитав:

- Що ти знаєш про Лілію?

Дівчина такому запитанню здивувалася. І чомусь їй здавалося, що спільну мову вони знайдуть не одразу.

- Я не розумію про що ти, - майже чесно зізналася Лідія. Ну не про доньку Каміли ж він питає.

- Тоді, як ти поясниш джинси і телефон? – Раймар театральним жестом розгорнув шмат тканини.

- Почекай, що? – стрепенулася молода знахарка. – Звідки ти знаєш, що це таке і як воно називається?

- А ти звідки знаєш? – вирішив зайти з іншого боку відьмолов.

Напруга в кімнаті наростала. Не дивно, що Лідія відчувала себе, немов на допиті. Бо, фактично, це так і було. Але її шалено нервували методи відьмолова. Було б набагато краще, якби той погрожував, знову надягав на неї кайдани чи принаймні б розмовляв жорсткіше. А так сама невинність та доброта.

Що ж робити далі? Як себе поводити? Дратувати Раймара грубощами та впертістю? Чи піти на контакт і не підкидати хмизу для уявного ефіту? Лідія вибрала друге.

- Це мої речі. Я та дівчина, яку знайшли на випаленій галявині.

- А де поділася Ада? – чоловік трохи перескочив з порядком питань.

- Виходила мене, віддала свою силу і померла. Аби я жила.

- І ти ось так просто розповідаєш мені про це? – тепер Раймар здивовано грав брівми.