Читати книгу - "Останній письменник, Марек Краевський"

у справах про наклеп, Технофеміда не виносила вироків у ситуаціях "слово проти слова", навіть у конкретних випадках: "одне слово проти сотні слів". Тому численні голоси людей, які свідчили про те, що він образив хлопця, рахувалися як лише як один голос – його власний – що заперечував наклепові.

Проте він розумів, що його не омине інше покарання. Онлайн-наступ людей, обурених мовою ворожнечі.

І розрив співпраці з Віташеком.

Він відчув його долоню на своєму плечі.

– Це був невдалий експеримент, — прошепотів менеджер. – Дуже невдалий.

Жовтень 2076 року

Вийшовши з залу Віташека, Тимон і Хіларі Петрі сіли до одного з автонів. Батько назвав адресу "Площа Святого Мачея" – одну з найпрестижніших адрес у Вроцлаві. Автон зашипів і приєднався до ланцюжка інших, що прямували в бік центру.

Майже всю дорогу вони мовчали, дивлячись на чудово освітлене місто. Старий Петрі думав про причини того, чому сьогодні різко погіршилися нарративні здібності Скриптора, молодий думав про ідіотську сентиментальну кінцівку історії. Лише раз, коли вони вже перетнули вулицю Бялоскурницьку й були на Університетському мості, Тимон порушив цю заплутану, неприємну тишу.

– Пам’ятай, Хілеку, що тема оповіді – не найголовніше! – сказав він, ніби читаючи думки сина. – Найголовніше – це саспенс. А про нього ми поговоримо завтра…

– Справді? – вигукнула Хіларі. – Чи потрібно говорити про те дурне закінчення? Чи, може, про мій саспенс кілька років тому? Такий схожий на той, який поставив товстий знаменитий нарратор! Пам'ятаєш? У моїй дитячій історії, яку я створив за твоїм бажанням і яку ти так споневірив… Пам’ятаєш?! Кінцівка майже ідентична сьогоднішній! Але мені тоді було дев'ять років! Пам'ятаєш? Можливо, ти хочеш поговорити саме про це?

Вони замовкли. Тимон дивився на брелок із Хорнетменом, напівлюдиною-напівшершнем, улюбленим героєм дитячих фільмів, які досягли піку популярності десять років тому. Цей брелок був подарунком для сина в Лос-Анджелесі, коли тому було всього дев’ять років.

Він пам’ятав, що взяв того Хорнетмена і повісив на двері спальні свого сина.

– Якщо ти навчишся добре розповідати історії, я тобі його подарую! – крикнув він тоді.

– Хто дає і забирає, той у пеклі страдає, – долинув злий дитячий крик з-за зачинених дверей, а за ним приглушене схлипування.

Тоді у Тимона серце розривалося. Але він не міг інакше. Він мусив покарати малого.

Лише покарання та залізна послідовність могли зробити Хіларі справжнім письменником, який створює чоловічі історії. Про силу, наполегливість, жертовність, честь – усе, про що йому щовечора, перед сном розповідав батько. І ось настав момент випробування. Хлопчику дали завдання: створити невелике оповідання.

І він її створив, але в ній було стільки ж мужності й сили, скільки лагідності в злих супротивниках Хорнетмена. Історія, яку придумав дев’ятирічний Хіларі, була емоційною дурницею — про те, як хлопчик любив гарного капловухого пса, а пес захворів і помер, хлопчик три дні плакав. І це було все. Слізлива історія маленького слабака.

Тоді Тимон схопив брелок Хорнетмена, який він раніше віддав до рук свого сина.

– В тебе талант від мене, лайно мале, — цідив він слова. – І ти будеш видатним нарратором. Таким, який здивує світ! І світ впаде перед тобою на коліна! Але за будь-яку таку погану історію, як ця, про собаку, ти отримуватимеш покарання, зрозумів? Я збираюся щось у тебе забрати. Ти повинен багато працювати, щоб повернути це. Краще напиши, краще розкажи! Я поверну тобі брелок лише тоді, коли ти здивуєш мене справді гарною історією.

Автон зупинився перед їхньою кам'яницею. Думки пасажирів текли в одному напрямку.

Ти повернув мені той брелок з Хорнетменом зовсім нещодавно. Він роками висів на моїх дверях, і мені не дозволяли навіть торкатися його. Жодна з моїх історій за цей час не була достатньо хорошою. Ти тільки вчора віддав мені його. А мультфільмів я давно не дивився і на Хорнетмена мені наплювати.

Бачиш, хлопче. Покарання і винагорода – вони формують справжнього чоловіка. Я теж. Вони мене добре сформували, тобі не здається?

Розділ 6

Зі споминів старого поліцейського ІІІ

Час, який я дістав від Мастіфа на самостійну та необмежену (читай: неформальну) діяльність, я постійно розтягував. На жаль, я не зміг похизуватися істотними результатами. Поки що це розслідування принесло мені лише розчарування, яке ставало ще більшим, чим більше я наближався до завершення поліцейської кар’єри. Повільне просування в справі вбивства Амелії Дудич означало неминуче, тобто відставку без розставлених крапок над "і", без досягнення мети, якою було затримання інтернет-підбурювача.

Я намагався придушити це розчарування різними способами. Наприклад, весь час запитував себе: чи провал цього розслідування є настільки поганим, що мені потрібно цим перейматися? Якщо я не досягну успіху, чи буду винним тільки я? А я їм відповів так: ні! У мене просто мало часу та обставини несприятливі, про що зараз я розповім докладніше.

Якби я зумів впіймати підбурювача, так, для мене була б честь, мене б вшанували та засипали б компліментами. Але чи справді для мене було це важливо? Я не захоплююся і ніколи не захоплювався данинами, а урочисте прощання з поліцією і прощальний подарунок у вигляді позолоченого годинника - це ж насмішка і пустий ритуал!

Ось як я все це раціоналізував, але в глибині душі все ще відчував інстинкт гончака.

Крім того, було ще щось. Ночами мені снилася літературна слава.

Так, вирішальним аргументом, чому я так інтенсивно взявся за цю справу, була моя таємна мрія — не знаю, звідки Мастіф про неї дізнався — одного разу написати щоденник старого копа й викласти в ньому кримінальні справи, яким я присвятив найкращі роки свого життя[6]. Так, літературна причина мого запеклого стеження, боротьби з тінню з Інтернету була найважливішою. Тому я дуже важко сприйняв нецікаві результати розслідування.

Залишити поліцію, не впіймавши підбурювача, у чиїх руках Кевін Н. багато років тому й Давид Анджеяк нещодавно стали безпорадними знаряддями, було б для мене депресією ще з однієї причини, яка була тісно пов’язана з моєю літературною мрією.

З причини естетичних міркувань.

Мені дуже подобаються симетрія і обрамлені композиції[7]. І такою прекрасною симетрією в моїх спогадах став би початок моєї кар’єри від паралізуючо важкої справи, а кінець кар’єри - вирішення цієї самої головоломки! Так! Багато років тому мені довелося змиритися з ситуацією, що цей інтернет-демон, який шепоче послання про вбивство, міг бути настільки майстерно захований у глибині цифрової безодні, що його було б неможливо впіймати. Тоді я придушив свою