Читати книгу - "Заповіти"

194
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 88
Перейти на сторінку:
Відала.

— Ми раді служити, — відгукнулася Тітка Гелена.

— Я теж маю для вас певні новини від самого Командора Джадда. Але ніхто, крім нас, не має про це знати. — Жінки схилилися до мене: ми всі небайдужі до таємниць. — Наші агенти в Канаді знищили двох важливих оперативників «Мейдей».

— Перед Його очима, — мовила Тітка Відала.

— Наші Перлові Діви відіграли в цьому вирішальну роль, — додала я.

— Господові слава! — озвалася Тітка Гелена.

— Одну з них ми втратили. Тітку Адріанну.

— Що з нею сталося? — запитала Тітка Елізабет.

— Чекаємо на роз’яснення.

— Ми молитимемося за її душу, — мовила Тітка Елізабет. — А Тітка Саллі?

— Я певна, що вона в безпеці.

— Господові слава.

— Воістину, — відказала я. — Однак погана новина в тому, що ми знайшли слабке місце в нашій обороні. Ті двоє агентів мусили діставати допомогу від зрадників у самому Гілеаді. Хтось передавав їм інформацію звідси — повідомляв про наші таємні операції й навіть про наших агентів та волонтерів у Канаді.

— Хто б міг так учинити? — вигукнула Тітка Відала. — Це ж зрада!

— Очі з’ясовують це, — відповіла я. — Тож коли помітите щось підозріле — будь-що від будь-кого, навіть тут, в Ардуа-холі, — повідомте мене.

Запала мовчанка, Тітки перезирнулися. «Будь-хто, навіть в Ардуа-холі» — це означало і їх трьох.

— О, цього не може бути, — сказала Тітка Гелена. — Подумайте, як це нас зганьбить!

— Ардуа-хол бездоганний, — мовила Тітка Елізабет.

— Та серце людське зрадливе, — завважила Тітка Відала.

— Мусимо стати обачнішими, — підсумувала я. — Але ви молодці. Розповісте, що вдасться дізнатися від квакерів.

Я записую, записую, та часто боюся, що намарно. Чорне чорнило для малювання, яким я користуюся, закінчується, скоро перейду на синє. Гадаю, конфіскувати пляшечку із запасів школи Відали буде неважко: там вчать малювання. Ми, Тітки, раніше отримували кулькові ручки через сірий ринок, але це скінчилося: нашого постачальника з Нью-Брунсвіка заарештували, бо він надто часто потрапляв на радари.

Але я розповідала про фургон із затемненими вікнами… ні, повернувшись на сторінку назад, бачу, що ми вже прибули на стадіон.

Нас з Анітою висадили й штовхнули праворуч. Ми приєдналися до стада інших жінок: я називаю це стадом, бо нас усіх загнали на трибуну, обмежену жовтою стрічкою, з тих, що чіпляють на місці злочину. Нас, певно, було із сорок душ. Коли ми всілися, наручники зняли. Припускаю, вони були потрібні для інших.

Ми з Анітою сіли разом. Ліворуч від мене сиділа незнайомка, яка назвалася юристкою, праворуч від Аніти — ще одна. За нашими спинами сиділи чотири судді, перед нами — ще чотири. Усі були суддями чи юристками.

— Вони, певно, сортують нас за фахом, — припустила Аніта.

Так воно й було. В один момент, коли охоронці втратили пильність, жінка, що сиділа скраю в нашому ряді, змогла поговорити через прохід із жінкою з іншої трибуни. Там сиділи самі лікарки.

Ланчу ми із собою не мали, і нам нічого не дали. У наступні години продовжували прибувати нові фургони, з яких виходили все нові мимовільні пасажирки.

Жодну з них не можна було назвати молодою. Освічені жінки середнього віку, в костюмах, із доглянутими зачісками. Утім без сумочок: нам не дозволили їх узяти. Отже, жодних гребінців, помад, люстерок, льодяників від кашлю, паперових носовичків. Дивовижно, якими оголеними ми почуваємося без цих дрібниць. Чи колись почувалися.

Сонце пекло. Ми не мали ані капелюхів, ані сонцезахисного крему, тож я уявляла, якою пекучо-червоною буду до вечора. Принаймні сидіння були зі спинками — якби ми прийшли сюди розважатися, було б навіть зручно. Та розваг нам не запропонували і розім’ятися не дозволяли: щойно хтось намагався встати, вибухали крики. Коли сидиш нерухомо, дуже втомлюєшся через постійне напруження м’язів сідниць, спини та стегон. Біль не сильний, але ж біль.

Аби згаяти час, я лаяла саму себе. Дурепа, дурепа, дурепа: вірила в усі ті теревені про життя, свободу, демократію, про права особистості, якими нас годували в юридичній школі. То були мої вічні цінності, ми завжди їх захищали. Я покладалася на це, мов на талісман.

Якщо вже пишаєшся тим, що ти реалістка, говорила я собі, то визнай факти. Тут, у Сполучених Штатах, відбувся переворот, як це раніше траплялося з багатьма іншими країнами. За будь-якої насильницької зміни лідерів завжди робляться спроби знищити опозицію. Опозицію очолюють освічені люди, а таких ліквідують першими. Ти суддя, тож ти освічена, хочеш ти того чи ні. Ти тут не потрібна.

Молодість я провела, роблячи те, що начебто було неможливим. Ніхто з моєї родини не навчався у коледжі, і мене зневажали за те, що я туди вступила, а я отримувала стипендії й працювала ночами на паскудних роботах. Це загартовує. Стаєш упертою. Я не мала наміру ліквідовуватись, якщо могла цьому зарадити. Та тут мені не було жодної користі з блиску моєї вищої освіти. Я мусила повернутися назад, до впертості нижчого класу, до впевненого гарування амбіційної розумниці й стратегічної кар’єристки, що завела мене на ту суспільну позицію, з якої мене щойно скинули. Я мусила спробувати скористатися із ситуації, щойно зрозумію, яка саме з неї може бути користь.

Я вже бувала у скрутному становищі. Й усе здолала. Таку історію я розповідала сама собі.

По обіді з’явилися пляшки з водою, які роздавали трійки чоловіків: один ніс пляшки, другий роздавав, третій цілився в нас на той випадок, якщо ми почнемо стрибати, борсатися й клацати зубами, як крокодили, за яких нас тут мали.

— Ви не можете нас тут тримати! — сказала одна з жінок. — Ми нічого поганого не зробили!

— Нам не можна з вами розмовляти, — відповів їй той, що передавав пляшки.

До вбиральні нас не пускали. Почали з’являтися цівки сечі — вони текли по трибунах до поля. Я подумала, що таке ставлення мало принизити нас, зламати опір. Але який опір? Ми не були шпигунами, не приховували важливої інформації, не були солдатами ворожої армії. Чи були? Якби я зазирнула в очі одного із цих чоловіків, чи подивилася б на мене звідти людина? А як ні — то що?

Я намагалася поставити себе на місце тих, хто загнав нас сюди. Про що вони думали? Яка була їхня мета? Як вони сподівалися її досягти?

О четвертій нас потішили видовищем. Двадцятьох жінок різної статури й віку, однак усіх у ділових костюмах, вивели в центр поля. Я кажу «вивели», бо вони мали пов’язки на очах. Їхні руки були скуті спереду. Їх поставили у два ряди, по десятеро в кожному. Передній ряд змусили стати навколішки, наче для групового фото.

1 ... 25 26 27 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіти"