Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

— Ей, ти мене взагалі чуєш? — голос Домініка прозвучав різко.

— Так-так, я тебе чую. Я ж тобі казав, що це не те, про що ти думаєш. А що тут взагалі відбувається? Чому тут так багато військових? — знову запитав Костянтин, намагаючись змінити тему розмови.

— Та звідки я знаю? Хто що говорить. Хтось каже, що тут вбили чиновника, хтось — що впав літак або гелікоптер. Бомжа біля маркету зустрів — той взагалі кричав, що впала літаюча тарілка і всім треба терміново втікати з міста, як у якомусь фільмі, — говорив Домінік, сміючись.

— Але насправді ніхто нічого конкретного не знає, — додав він, знизуючи плечима.

Костянтин мовчки продовжував дивитися на військових, думаючи про те, чи варто поділитися своїми підозрами з друзями. Але вирішив, що краще почекати і з'ясувати більше деталей перед тим, як говорити про щось серйозне.

– Зрозуміло, – подумав Костянтин, його підозри тільки посилилися.

Костянтин почав довіряти своїм розмитим спогадам, хоча досі не міг повністю зібрати їх до купи. Йому здавалося, що його спогади ніби пошкоджені, наче зіпсовані чимось невидимим. Він пам'ятав лише фрагменти: біль, поранення, але не міг згадати деталі катастрофи літаючого об’єкта чи зустріч із гуманоїдом. Все це наче було затуманене, і чим більше він намагався пригадати, тим більше спогади розсипалися, мов пісок крізь пальці.

Незабаром Домінік привіз Костянтина до місцевої лікарні. Вони одразу пішли до кабінету головного лікаря. На дверях висіла табличка з написом: "Гайдар Любов Павлівна".

Домінік постукав у двері.

— Так-так, заходьте! — пролунав голос зсередини.

Відкривши двері, Домінік та Костянтин увійшли до кабінету. Високі стіни, шафи, заповнені медичними документами і стіл, на якому стояли кілька квіток у вазі, додавали обстановці стерильної офіційності. За столом сиділа лікарка в білому халаті — Любов Павлівна, досвідчений і вимогливий медик.

— Ооо, Залізняк Костянтин, якщо я не помиляюсь, — привітала їх лікарка, уважно поглянувши на пацієнта.

— Доброго дня, док, ви не помиляєтесь, — відповів Костянтин з легким усміхом, намагаючись зберігати спокій.

— Що ж, на цей раз? Хоча, якщо судити по вашому зовнішньому вигляду і синцям на руках, я вже маю деякі здогадки, — відгукнулася лікарка, поглянувши на його руки.

— Скажу одразу, ви помиляєтесь, — відповів Костянтин, усе ще, намагаючись триматися невимушено.

— Любов Павлівна, будь ласка, проведіть всі необхідні обстеження. Потрібно дізнатися, що з ним, — втрутився Домінік, його голос звучав напружено.

— Що ж, йдіть за мною, — відповіла лікарка, жестом запрошуючи їх вийти з кабінету.

Лікарка, Домінік і Костянтин попрямували до лабораторії. Там у Костянтина взяли всі необхідні аналізи: кров та сечу  для подальших досліджень. Хоча Домінік і Любов Павлівна мали свої підозри щодо того, що трапилося з Костянтином, вони вирішили не робити поспішних висновків, доки не отримають результати.

Після того як всі процедури були завершені, Костянтин відправився до лікарняної їдальні, аби трохи перекусити, оскільки відчував, як голод посилює його слабкість. Тим часом Домінік повернувся до кабінету разом із Любов’ю Павлівною. Він почав фліртувати з лікаркою, запрошуючи її на побачення, сподіваючись відволіктися від ситуації. Любов посміхалася, але в її очах було більше професійної цікавості, ніж особистого інтересу.

Раптом до кабінету зайшла медсестра Ліза, тримаючи в руках результати аналізів Костянтина. Вона помітила обмін сором’язливими поглядами між Домініком і Любою, усміхнулася та, поставивши результати на стіл, тихо сказала:

— Результати готові. Чекати вас біля кабінету?

— Так, дякую, Ліза. Будь ласка, зачекай, я тебе покличу, — спокійно відповіла лікарка.

Після того, як Ліза вийшла, Любов Павлівна взяла аналізи і почала переглядати результати. Її брови ледь помітно здригнулися від здивування, коли вона побачила деякі дані.

— Хмм, цікаво, дуже цікаво... — прошепотіла вона, поглянувши на результати уважніше.

Домінік, який стояв поруч, помітив її реакцію і стривожено запитав:

— Щось не так?

— Це... доволі незвично. Всі показники говорять про те, що в організмі Костянтина не виявлено жодних слідів наркотиків або якихось сильнодіючих препаратів, які могли б пояснити його стан. І це дивно, адже... — вона зупинилася, згадуючи синці на руках Костянтина, які говорили про зовсім інше.

— Що це означає? — запитав Домінік, тепер уже з відчутною тривогою в голосі.

— Я не впевнена, але схоже, що тут щось більше, ніж просто зловживання медикаментами. Ми маємо провести додаткові дослідження. Його організм виглядає надто виснаженим для того, хто не вживав жодних хімічних речовин. Це може бути наслідком важкого стресу або... — вона знову замовкла, обдумуючи наступні слова.

Костянтин тим часом сидів у їдальні, намагаючись заспокоїти свій голод. Але його думки були далеко від лікарні. Він знову і знову повертався до тієї ночі, коли він зустрів гуманоїда, коли щось незрозуміле відбувалося з його тілом і розумом. Він намагався знайти пояснення, але всі спогади залишалися такими ж туманними, як і до того.

— Напроти, я здивована, що помилилася. Пане Домінік, з Костянтином все гаразд. У його крові та сечі не виявлено жодних наркотичних речовин. Всі аналізи свідчать про те, що в організмі Костянтина спостерігається лише сильне зневоднення. Це лише припущення, але мені здається, що він два, а може й три дні не пив воду і, можливо, навіть не їв. Це досить дивно, — сказала Любов, задумливо дивлячись на результати аналізів, — я не можу пояснити цього і не вірю, що людина може так свідомо катувати себе. Але що з ним насправді трапилося — сказати не можу. Вибачте, пане Домінік, ми можемо госпіталізувати Костянтина лише за його згодою, адже немає ніяких очевидних підстав для примусової госпіталізації.

— Дякуючи Богу, з ним усе гаразд. Але що ж робити тепер? Що з ним сталося? Що відбувається? — запитав Домінік, в його голосі відчувалась тривога.