Читати книгу - "Всесвіт Початок, Вадим Мороз"

Глава третя "Винагорода"

Двадцять третє липня дві тисячі тринадцятого року, приблизно дев’ята година ранку.

Костянтин повільно приходить до тями. Очі відкриваються важко, ніби він виривається з глибокого сну, але все довкола виглядає знайомо. Він сидить у своєму кріслі, але відчуття виснаження та зневоднення настільки сильні, що всі думки зосереджені лише на одному — попити води та поїсти.

Тіло здається важким, кожен рух дається з великими труднощами. Костянтин повільно підіймається, відчуваючи слабкість, та йде до кухні. Там він відкриває пляшку з водою і жадібно п'є, відчуваючи, як рідина оживляє його змучений організм. Одразу після цього відкриває холодильник і починає їсти маленькими порціями, кожен шматок запиваючи водою.

Поступово до нього повертається свідомість і розрізнені фрагменти спогадів починають проявлятися в голові. Але все здається туманним, ніби події недавнього минулого стали частиною якогось дивного сну. Костянтин прямує до ванної кімнати. Відчиняє двері й бачить, що там чисто та охайно, як ніби нічого не сталося. Його починають охоплювати сумніви щодо реальності того, що він пам’ятає.

Не думаючи більше, він вирішує прийняти душ, сподіваючись, що це допоможе зібрати думки. Знявши з себе брудний одяг, Костянтин заходить у душову кабіну. Відкручує кран і налаштовує воду на комфортну температуру. Він сперся долонями на холодну стіну душу, і вода, стікаючи по його тілу, ніби змиває весь тягар останніх днів.

Раптом він знову згадує про поранення, яке мав отримати. Оглядає своє тіло, але там немає жодного сліду — ні рани, ні шраму, ні найменшого знаку. Провівши рукою по місцю, де мав би бути шрам, Костянтин не знаходить нічого. Його охоплюють глибокі сумніви щодо спогадів. Чи було все це реальним? Чи це лише гра його уяви?

Вийшовши з душу, Костянтин йде на кухню і починає готувати собі каву, намагаючись остаточно прийти до тями. Та раптово у двері лунає гучний стукіт — «Дуфф, дуфф, буфф».

— Костянтине, це я, Адам! Ти там живий?

Костянтин підходить до дверей і бачить, що вони зачинені. Він не може пригадати, коли зачиняв їх. Відкривши двері, він бачить свого друга Адама, який миттєво влітає в будинок із безліччю запитань.

— Чому ти не відповідаєш на дзвінки? Я тобі дзвоню і пишу вже другий день!

Костянтин дивиться на Адама, і в його голові з'являється хаос. Він озирається довкола в пошуках свого телефону, але не може згадати, де його залишив. Більше того, він розуміє, що, якщо почне розповідати про те, що з ним трапилося, то це викличе ще більше підозр. Тому Костянтин вирішує вигадати відповідь на ходу.

— Та мені дуже зле було... — з деякою невпевненістю промовив він.

— Що з тобою трапилося? Ти виглядаєш, ніби ти знову запив, або геть зірвався з котушок. Подивися на себе! Синяки під очима, ти блідий, як смерть! — продовжував Адам.

— Та кажу ж тобі, просто хворий. Лише сьогодні зранку стало краще, — відмахнувся Костянтин.

В цей момент до будинку заходить ще один його друг — Домінік, теж збентежений та схвильований.

— Ну, нарешті! Дякуючи Богу, ти живий! — з полегшенням вигукнув він.

— Що тут взагалі відбувається? — з подивом відповів Костянтин, дивлячись на них обох.

— Ти ще питаєш? — Домінік починає на нього насідати. — Ти зник на цілих три дні! Ми намагалися додзвонитися до тебе на день народження, але ти не відповідав. Потім другий день — тиша. А вчора твій телефон взагалі був поза межами досягнення. Адам уже не витримав і вирішив приїхати до тебе, мене теж це насторожило. Адже здавалося, що ти стабілізувався, а зараз я бачу, що ти ні!

Костянтин стояв приголомшений, намагаючись збагнути слова Домініка.

— Почекай... Які три дні? Що ти маєш на увазі? Який сьогодні день?

- — Ти що, геть з розуму зійшов? Сьогодні двадцять третє липня, дві тисячі тринадцятого року! — майже кричить Домінік, дивлячись на Костянтина.

Костянтин ніяк не міг скласти до купи все, що відбувалося. Його враження підказували, що він був без тями лише кілька годин, якщо не брати до уваги дивний сон. Проте він не міг повірити, що минуло майже три дні.

Домінік, не приховуючи стурбованості, підходить до Костянтина. Він простягає руку і проводить пальцями під його очима, помічаючи темні синяки. Потім він бере руку Костянтина, уважно її оглядає й помічає великий синець біля вени, а також кілька проколів від голки. Його погляд затримується на потрісканих, висохлих губах Костянтина. Здавалося, Домінік вже зробив для себе очевидний висновок.

— Ти що, наркоманом став? Чи ти зовсім з’їхав з глузду? — з недовірою запитав Домінік.

— Це не те, про що ти подумав. Мені просто було дуже зле, — Костянтин спробував виправдатися, але його голос звучав невпевнено.

— Вибач, друже, але я не можу тобі в це повірити. Вдягайся, ми їдемо до лікарні, — рішуче промовив Домінік.

— Та все гаразд! — намагався відбитися Костянтин.

Проте всі його спроби заспокоїти друзів були марними. Домінік та Адам наполягли, щоб він зібрався та поїхав з ними до лікарні. У Костянтина не було жодного шансу пояснити, що насправді з ним сталося. Та й він сам не був упевнений у своїх спогадах, а розповідати друзям про те, що йому привиділося, видавалося абсолютно безглуздим.

Нарешті, Костянтин одягнувся і сів в автомобіль Домініка. Під час поїздки Домінік не переставав говорити. Він постійно щось бубнів про те, як можна було так себе занедбати, зануритися в таку глибоку прірву. Але Костянтин майже не чув його слів. Він сидів, дивлячись на те, як минають квартали за вікном.

Дорога до лікарні пролягала неподалік того місця, де кілька днів тому сталася катастрофа з НЛО. Коли вони проїжджали повз, Костянтин помітив, що навколо місця аварії було багато військових. Це підтверджувало його здогадки про події тієї ночі. Проте він вирішив тримати свої спостереження при собі, не розповідаючи друзям про те, що бачив.

Раптом Домінік різко перериває його думки:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍