Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

- Має бути якийсь вихід! - рішуче вимовила я, і деякий час марно намагалася придумати, як врятувати себе, не зашкодивши сестрі - або ж навпаки, як допомогти Флорен, не занапастивши водночас свого життя. Але після кількох фраз я щоразу замовкала з відкритим ротом, розуміючи, наскільки малоймовірним є те, що я говорю. Віко слухав мій плутаний монолог, не намагаючись втручатися, - я і сама успішно справлялася зі спростуванням своїх же теорій. Коли я видихнулася, він запитав, несподівано змінивши тон:

- А про яке майбутнє ви мрієте, Годе?

Я запнулася, адже поки що всі мої роздуми були присвячені лише тому, як уникнути якоїсь біди, - про власні побажання я забула геть, і з усього виходило, що їх зовсім не існує. Я не знала, чого прагнути і про що мріяти, відколи відмовилася від думки поховати себе живцем. Вмирати мені вже не хотілося, але і облаштовувати своє життя за власним бажанням я не вміла, втім, як і інші жінки Іллірії. Всім нам належало вийти заміж і стати хорошими дружинами і матерями - до іншого майбутнього ніхто не готував нас, дочок з гідних родин. І тепер, коли можливе заміжжя виявилося найгіршим виходом, моя уява була безсила.

- Я... я хотіла б покинути Південні землі, - нарешті зізналася я. - Хотіла б побачити інші краї, а потім знайти тихий куточок і жити там звичайним життям, не привертаючи нічиєї уваги. Я вмію доглядати за квітами - моя тітонька вирощувала їх на продаж, хоч і соромилася трохи того, що займається торгівлею. Щоправда, на ринок вона не виходила - за квітами до неї приїжджали додому, її троянди вважалися найкрасивішими в місті. Я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, коли він прийшов до тітоньки купити кошик троянд для своєї сестри...

Від спогадів на душі стало і гірко, і солодко. Я знову бачила, як Лесс приймає з моїх рук кошик із прекрасними свіжими трояндами. Він вибрав ті, пелюстки яких були білими з ледь помітною рожевою облямівкою по краю. Потім, звісно ж, казав, що я здалася йому схожою на цю бліду квітку, і завжди купував у тітоньки такі самі троянди для мене - коли я стала жити в його домі як дружина. Тітонька разом із квітами завжди передавала баночку варення і записку із запрошенням її провідати. Будинки наші розташовувалися досить далеко один від одного, найкоротший шлях лежав через невеликий гай і луг - тітонька жила на околиці. Місцевість поблизу Венти завжди вважалася мирною, і мені не були потрібні супутники. Час прогулянок був найщасливішим для мене: спочатку я, залишивши останній міський будинок за спиною, спускалася в низину, де над невеликим спокійним струмком шуміли тінисті дерева - там ховався старий дерев'яний місток. Іноді я подовгу затримувалася на березі, спостерігаючи за бабками й метеликами, що пустували над водою. Лесс не бачив нічого поганого в тому, щоб жінка на дозвіллі займалася не тільки вишиванням і молитвами, тож я завжди мала із собою нехитре приладдя для малювання: я робила швидкі начерки в невеликому альбомі, які, втім, нікому, окрім тітоньки й Лесса, не показувала. Особливо я раділа, коли вдавалося роздивитися в подробицях птахів зі строкатим пір'ям, що прилітали до струмка напитися в спекотний полудень. Потрібно було деякий час сидіти нерухомо, зачаївшись за гілками кущів, щоб не злякати їх. Кілька разів я бачила поблизу козуль і лисиць, які наважилися підійти близько до людського житла, а часом заводила розмови зі старими пастухами, які відпочивали в тіні гаю, поки вівці ліниво щипали траву неподалік...

Непомітно для себе, все це я розповіла Віко. Не знаю, чи слухав він мене, адже навряд чи йому могли бути цікаві подробиці мого життя, нудного навіть за мірками сонної тихої Венти. Про своє минуле він розповідати не став, мабуть, вирішивши, що воно складається з епізодів того роду, що викличуть у мене в кращому разі обурення. Лише обмовився, що колись і сам хотів побачити світ, але потім роздумав.

- ...Якщо ти не надто став у пригоді там, де примудрився з'явитися на світ, то й в інших місцях на тебе ніхто не чекає. Люди скрізь однакові. Який сенс тікати від одних, щоб опинитися в залежності від інших?..

Це прозвучало несподівано гірко і зовсім не схоже на його колишні промови. Віко, швидко схаменувшись, повернувся до свого звичайного тону і переказав мені кілька історій про Західні землі, які почув від брата. Життя західних королівств відрізнялося від звичного нам - віра в бога опинилася там не в пошані, влада зосередилася в руках чарівників і чаклунок, а зими були значно холоднішими за наші. Я з сумом подумала, що незабаром вітер з моря принесе нам низькі сірі хмари, і тривалий час я не побачу сонця, та й до храму щодня виходити не вдасться. Потім згадала, що, цілком можливо, зустріну зиму в будинку Альмасіо, і немов крижана рука стиснула моє серце.

...Віко попрощався зі мною далеко за опівніч й пообіцяв, що прийде ще раз.