Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

оце майже і все[87]. Для ранішніх телефонних дзвінків від президента Залужний усамітнювався у меншій кімнаті, де можна було говорити без свідків.

— Не люблю ділити ці хвилини ні з ким, — казав Зеленський. — Ми починаємо з доповіді командувача віч-на-віч.

* * *

Уперше вони зустрілися на початку каденції Зеленського, навесні 2019 року, коли Залужному випало поінформувати нову адміністрацію про військові справи. На голову вищий за президента й на п’ять років за нього старший, генерал справив на Зеленського сильне враження — своєю професійною впевненістю і тим, як легко розуміється з військом. Юнаком генерал мріяв виступати у КВК, як Зеленський, однак, розповідав Залужний пізніше, військова служба не залишала часу розвивати комедійні таланти. Він зростав на службі та приносив своє почуття гумору в гарнізони.

— Я завжди жартую, завжди з витівками, — зізнавався мені Залужний. — Мені так цікавіше.

Зеленський одразу його вподобав. Однак у місяці, що передували вторгненню, у взаєминах генерала з президентом виникло напруження. Залужний виступав за повну мобілізацію резервістів і укріплення кордону між Україною та Росією для підготовки до скорого нападу. Президент стримував головнокомандувача — боявся, що такі заходи поширять паніку серед населення та дадуть росіянам привід для вторгнення. На початку вторгнення незгода просто висіла в повітрі, але вони це подолали.

У перший день Залужний доповів, що багатотисячне військо ворога прорвалося крізь північний кордон. На другий день ворог захопив контроль над Чорнобильською атомною електростанцією[88], аварія на якій 1986 року спричинила найстрашнішу ядерну катастрофу в історії. Невеличкий загін Нацгвардії, дислокований на станції, здався загарбникам без бою. Росіяни захопили в заручники персонал АЕС і, піднімаючи в повітря радіоактивний пил, почали зводити табори, рити окопи й зосереджувати навколо Чорнобиля важке озброєння. Звідти збиралися сунути на столицю, а Залужний мав план, як їх зупинити.

У телефонних розмовах він пояснив президентові, що це обійдеться недешево.

— Ми переслідували дві стратегічні мети, — розповів генерал. — Не дозволити ворогам взяти Київ. На решті напрямків — знекровити противника, навіть ціною втрати певної частини територій.

Збройним силам бракувало техніки, озброєння та людей, щоб протистояти росіянам у лоба. Найкращою обороною мала стати низка пасток для ворога.

— Хрестоматійна ситуація, — кивав Залужний.

Якщо російські колони просуватимуться на Київ, їхні лінії постачання невдовзі розтягнуться. У танків попереду закінчиться пальне, і вони заблокують техніку позаду.

— Подекуди ми втрачаємо територію, — визнав генерал. — Дозволяємо ворожим колонам просуватися.

Зате, щойно двигуни почнуть глохнути, українці матимуть шанс оточити колони та розірвати їх.

Залужний інформував президента щодо своєї стратегії, але забагато деталей не розкривав. Генерала непокоїла ймовірність витоків і шпигунства серед політичного керівництва, і він не забув рішень, що передували вторгненню. Тепер вищі посадовці, залучені до національної оборони, розуміли, що військове командування цілком правильно закликало до ретельнішої підготовки тієї зими. Однак Залужний не чванився перед президентом. Вони спілкувалися по телефону шанобливо і дещо офіційно. Зверталися один до одного на ім’я та по-батькові; у тих, перших, розмовах, не зупинялися на минулих помилках. Хоча Залужний регулярно інформував президента, вони обидва розуміли, хто керує військовими справами.

— Я прагнув його не втягувати, — пояснював мені згодом генерал. — Ненавиджу, коли в армії нижчий чин перекладає частину своєї відповідальності на старших. Такий підхід у наших справах — точна загибель. Тому я й не хотів надто залучати президента, адже це я головнокомандувач Збройних сил України. Я командую операцією.

Він просив Зеленського про терпіння. Лише час покаже, чи зможе оборонна стратегія зупинити російську колону на шляху до Києва.

— Перші дні дійсно було важкувато, — згадував генерал. — Ми мусили зрозуміти, як просувається операція, чи має вона шанс на успіх.

На втіху генералові, на тій ранній фазі вторгнення Зеленський, схоже, був тільки радий віддати бойові рішення Залужному. Президент не намагався видавати себе за знавця тактики. Натомість він зосередився на тих аспектах війни, де міг бути найефективнішим, — надихати українців на опір і переконувати Захід надати допомогу. У перші дні Зеленський найчастіше ставив військовому командуванню суто прагматичні запитання. Що вам потрібно? Як ми можемо вас підтримати? Армія просила зброю, щодня більше, список побажань швидко розширювався і містив найменування, які Захід відмовлявся постачати: винищувачі, танки, реактивні системи залпового вогню, важка артилерія. Зеленський поставив собі за мету просувати ці вимоги якомога наполегливіше, і його дні перетворилися на безперервну низку телефонних розмов з іноземними лідерами. Більшість з них розчаровувала.

— Вони в нас не вірили, — згадує той період тодішній секретар Ради нацбезпеки Олексій Данілов. — Боялися, що зброя потрапить до рук росіян.

Президент Джо Байден відхилив прохання Зеленського закрити над Україною небо, адже це змусило б США чи НАТО збивати російські літаки. Утім, Зеленський продовжував вимагати більше зброї для своїх військових і більше санкцій проти Росії. Зрештою його послання почали сприймати.

27 лютого, на четвертий день вторгнення, Європейський Союз закрив свій повітряний простір для російських літаків, включаючи приватні літаки російських олігархів. Наступного дня США із союзниками домовилися заморозити близько 300 мільярдів доларів з російських золотовалютних резервів, заблокувавши Кремлю доступ до відчутної частини його військової скарбниці. Того ж тижня деяких найбільших кредиторів Росії відключили від світової банківської системи, а ЄС відкинув власні правила, що забороняють постачати зброю в зони конфлікту, і погодився озброїти Україну.

Рушійною силою для прийняття цього рішення виступив не лише Зеленський. Вплинуло й багато інших факторів. Французи, наприклад, були сердиті на Путіна за те, що він пошив у дурні їхнього президента Емманюеля Макрона: той вірив обіцянкам Кремля не нападати й навіть повторював їх. Будь-який жест умиротворення в бік росіян також спричинив би серйозні політичні ризики для європейських лідерів. Громадяни європейських країн не менш активно, ніж Зеленський, вимагали допомогти Україні. Дев’ятеро з десяти європейців, опитаних у перші місяці війни, співчували українцям і гостинно приймали їхніх біженців, а дві третини підтримували надання Україні зброї та військової техніки для захисту[89]. У США здійнялася ще сильніша хвиля обурення проти Росії. Американці бажали, щоб адміністрація Байдена робила для України більше, навіть ризикуючи спровокувати розширення війни. Три чверті американців заявили в опитуванні на початку березня, що США і НАТО мають запровадити безполітну зону та зупинити російські бомбардування, а четверо з п’яти опитуваних хотіли покарати Росію суворішими санкціями[90].

Багато західних лідерів, можливо, воліли б залишатися осторонь. Європа покладається на Росію в питаннях нафти, газу, металів і корисних копалин, які необхідні для економіки. Однак дії Зеленського та сила його закликів присоромили політиків, що відмовлялися допомогти. Готовність українського президента загинути за незалежність своєї країни вимагала