Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

від решти демократичного світу показати, чим готовий пожертвувати він заради цінностей, які декларує. Не надати підтримки Україні означало б постати в очах світу лицемірами та боягузами. Бездіяльність дорівнюватиме співучасті. Зеленський хотів, щоб іноземні союзники розуміли — якщо він загине, його кров буде на їхніх руках.

— Доведіть, що ви з нами, — заявив він у промові до Європейського парламенту наприкінці першого тижня вторгнення. — Доведіть, що ви нас не кинете. Доведіть, що ви дійсно європейці, і тоді життя переможе смерть, а світло переможе темряву.

Європейські депутати слухали промову в навушниках — і чули, як синхронний перекладач, передаючи слова Зеленського, ковтає сльози.

Долучилася навіть Швейцарія, відсунула вбік свій традиційний нейтралітет і підтримала санкції ЄС проти Росії. Канцлер Німеччини Олаф Шольц у перші дні вторгнення вирішив знехтувати духом пацифізму, який три десятиріччя визначав роль Берліна у світі. У зверненні до німецького парламенту 27 лютого Шольц пообіцяв озброїти Україну, ізолювати Росію і витратити сто мільярдів євро на відновлення занедбаної німецької армії.

— Ми вступили в нову еру, — наголосив канцлер. І додав про українців: — Люди не просто захищають рідну землю. Вони борються за свободу та демократію — цінності, які поділяємо і ми[91].

Того дня у Берліні зібрався величезний натовп, щоб засудити Путіна й вимагати більшої підтримки для України. Шольц не міг їх ігнорувати, адже під час його промови натовп перебував просто під вікнами парламентської будівлі. Не міг Шольц ігнорувати й Зеленського, чиї очі дивилися на канцлера з перших сторінок німецьких газет і журналів.

— Президент інтуїтивно зрозумів усе правильно, — сказав мені один з радників Зеленського. — Він мав показати світові, що наш уряд тримається, що ми битимемося. Це повідомлення прорвалося крізь початковий шок у США та Європі.

* * *

Серед численних закликів про допомогу Заходу можна було легко не помітити стриманіші сигнали, що їх Зеленський посилав на схід, росіянам. Він хотів переговорів і був готовий до поступок. Яку б лють не відчував у ті дні президент, її не вистачило б для того, щоб він облишив надію порозумітися з Путіним і завершити війну дипломатичним шляхом.

— Не боїмось говорити з Росією, — заявив Зеленський на другий день вторгнення. — Розмовляти про закінчення цього вторгнення потрібно. Розмовляти про зупинення вогню потрібно[92].

Перша відповідь на ці пропозиції надійшла за два дні: Зеленському зателефонував із запрошенням Олександр Лукашенко, диктатор Білорусі. Колишній голова колгоспу та нинішній власник обвислих вусів, Лукашенко був найближчим союзником Путіна в Європі та добровільним поплічником вторгнення. Він дозволив накопичувати й готувати російські війська на території Білорусі, яка стала плацдармом російського наступу на Київ. Тепер же зателефонував Зеленському й запропонував себе у посередники. Сказав, що перший раунд мирних переговорів можна організувати вже завтра. Через кілька годин Зеленський з’явився у пресцентрі та оголосив, що пристав на пропозицію.

— Я не дуже вірю в результат цієї зустрічі, але нехай спробують. Щоб потім у жодного громадянина України не було жодного сумніву, що я як президент не намагався зупинити війну, коли був нехай і маленький, але все ж таки шанс[93].

Головою делегації Зеленський призначив свого давнього друга Давида Арахамію, який жив у президентському бункері з першого дня вторгнення. Багато спостерігачів вважали цей вибір дивним. Арахамія був членом парламенту, головою фракції партії Зеленського, але не мав досвіду в міжнародних справах. Професійно він розвивався у технологічному секторі, запустив успішний стартап під назвою TemplateMonster, який розробляє рішення для створення сайтів. В оточенні Зеленського Арахамію знали як людину, що гладко говорить і розв’язує проблеми, а він не сумнівався у власних здібностях домовитися про перемир’я не гірше за будь-якого професійного дипломата.

— Мені все життя казали, що я можу укласти угоду з будь-ким, хоч і з трупом, — ділився зі мною Арахамія. — Тож я вписався органічно.

Першим випробуванням стало дістатися до місця. Цивільні літаки не літали, дороги на північ від Києва в бік Білорусі йшли через зони найінтенсивніших боїв. Зрештою Арахамія з командою вирішили, що безпечніше зробити гак до кордону з Польщею, а там два польських гелікоптери Blackhawk підібрали перемовників і доставили їх у Білорусь. Зеленський дав прості інструкції.

— Байдуже, що ти казатимеш, — пригадував їх Арахамія. — Головне — вони мають нас почути, отримати сигнал, що ми можемо домовлятися.

По обіді 28 лютого, на п’ятий день вторгнення, делегація зібралася у південно-східній Білорусі, у будівлі, яка геть не сприяла душевному комфорту українців. Кімната для переговорів розташовувалася в колишньому палаці фельдмаршала Російської імперії графа Петра Рум’янцева, який підкорював землі України та правив ними наприкінці вісімнадцятого століття. Контраст між двома сторонами столу навряд чи міг бути разючішим. Росіяни з’явилися у ділових костюмах і краватках. Арахамія мав на голові чорну бейсболку, трохи зсунуту набакир.

— Нашою відзнакою була антидипломатія, починаючи з дрескоду, — розповідав він мені пізніше. — Вони почали з юридичних термінів, а я їм: «Не треба мені цієї хріні, розказуйте нормальною мовою».

Зустріч закінчилася взаємною обіцянкою продовжити розмову — і більше нічим[94]. Арахамія повернувся додому таким самим обхідним шляхом і детально переповів Зеленському все, що сталося. Головної мети з «установлення контакту» з росіянами, повідомив Арахамія, досягнуто. Вони вирушили до себе збирати професійнішу команду з дипломатів, правників і військових, яка почне складати чернетку угоди. За кілька тижнів росіяни підготували список пропозицій, зосереджених навколо ідеї «постійного нейтралітету». Україна погоджується облишити свої плани зі вступу в НАТО чи будь-який інший військовий альянс в обмін на «гарантії безпеки» від Росії та низки «держав-поручителів», до яких потенційно можуть увійти США, Велика Британія, Китай, Франція, Німеччина, Ізраїль та інші. Згідно з копією пропозицій, яка згодом потрапила до рук російської журналістки[95], українська сторона закликала Путіна зустрітися із Зеленським і обговорити угоду про припинення війни.

* * *

У перші тижні вторгнення повідомлення й зображення руйнувань продовжували надходити Зеленському вдень і вночі. Десятки загиблих, серед них діти, від касетних бомб, які росіяни скинули на житлові квартали Харкова, другого за величиною міста України. П’ятеро вбито, коли дві ракети влучили у київську телевежу. На півночі обстріляно дитячий садок у Сумській області — п’ятеро дорослих і двоє дітей вбито, десятки поранено. На півдні вбито щонайменше четверо — авіаційною бомбою у передмісті Маріуполя. Мінометний обстріл пологового будинку біля столиці.

Однак на кожен звіт про російські звірства надходили повідомлення про українців, що тримають оборону. У Чернігові, на північний схід від Києва, збройні сили відбили атаку росіян на землі, захопили ворожу техніку та перших військовополонених.