Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Загадка «Блакитного потяга»

Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

132
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 63
Перейти на сторінку:
Пуаро ствердно кивнули.

– Він іменує себе графом, – повів далі ван Олдін, – але я сумніваюся, що в нього є хоч би найменше право на такий титул.

– У «Готському альманаху»[30] ви не знайшли б його імені, – погодився комісар.

– От і я виявив те саме, – промовив ван Олдін. – Цей жевжик – просто миловидий мерзотник із фатальною принадністю для жінок. Рут втратила від нього голову, але я швидко поклав край цій історії. Той тип здався мені не кращим за звичайного шахрая.

– Ви цілком маєте рацію, – сказав комісар. – Граф де ля Рош нам добре відомий. І якби ми тільки могли, то давно б закували його в кайдани, але – ma foi![31] – це не так легко: він хитрий, мов лис, і завжди має справу з дамами з вищого товариства. І якщо обманом або внаслідок шантажу цей аферист отримує від них гроші – eh bien![32] – ті, звісна річ, не заявляють у поліцію. Виставити себе на посміховисько в очах світу – о, ні! – на таке вони ніколи не підуть, – а він до того ж має дивовижну владу над жінками.

– Усе так, – важко промовив мільйонер. – Ну от, як я вам і говорив, цій справі було покладено край досить різко. Я прямо сказав Рут, що той собою становить, і довелося їй хоч-не-хоч повірити мені. А десь за рік по тому вона зустріла свого теперішнього чоловіка й одружилася з ним. Наскільки мені було відомо, на цьому все і скінчилося – а всього тиждень тому я, на свій подив, довідався, що моя дочка поновила знайомство з графом де ля Рошем. Вона таємно зустрічалася з ним у Лондоні та Парижі. Я дорікнув їй за нерозважливість, оскільки вона, за моїм наполяганням, готувалася подати на розлучення з чоловіком.

– Цікаво, – муркнув Пуаро, втупивши очі у стелю.

Ван Олдін різко глянув на нього, а відтак повів далі.

– Я вказав їй на те, що вона вчинить дурницю, не припинивши побачень із графом з огляду на обставини. І гадав, що вона зі мною погодилась.

Слідчий суддя делікатно кашлянув.

– Але, висновуючи з цього листа… – почав він і зненацька замовк.

Квадратне підборіддя ван Олдіна випнулося.

– Я знаю. Нічого ходити околяса. Хоч як це прикро, а треба глянути фактам в лице. Здається, ясно, що Рут планувала поїздку в Париж, щоб зустрітися там з де ля Рошем. Але після мого попередження, вона, певно, написала графу, пропонуючи перенести рандеву кудись-інде.

– На Єрські острови, – задумливо промовив комісар. – Це якраз навпроти міста Єр – віддалена й ідилічна місцина.

Ван Олдін кивнув.

– Господи! Та як могла Рут бути такою дурепою?! – гірко вигукнув він. – Усі його балачки про написання книги про коштовності! Та він, певне, з самого початку полював на ці рубіни!

– Існують деякі легендарні камені, – сказав Пуаро, – які первинно були частиною коштовностей російської корони. Вони настільки унікальні, що їхня вартість – ледь не астрономічна. А нещодавно пройшла чутка, наче вони перейшли у власність якогось американця. Чи матимемо ми рацію, мсьє, припустивши, що саме ви і були покупцем?

– Так, – відповів мільйонер. – Я купив їх у Парижі днів із десять тому.

– Вибачте, мсьє, а чи вели ви певний час до того переговори щодо їх придбання?

– Трохи більше двох місяців. А чому ви питаєте?

– Такі речі стають відомими, – сказав Пуаро. – А по слідах коштовностей на кшталт цих завжди йде цілий натовп та ще й величезний.

Обличчя ван Олдіна перекосила судома.

– Пригадую, – прибитим голосом промовив він, – як я пожартував із Рут, коли дарував їх. Велів не брати тих рубінів на Рив’єру, бо не хочу, щоб її заради них пограбували й убили. Боже мій! Чого ми лише не говоримо – навіть ні сном ні духом не відаючи, що воно справдиться.

Запала співчутлива мовчанка, а відтак Пуаро відчужено проказав:

– Давайте ретельно розкладемо факти по поличках. Згідно з нашою поточною версією, вони зводяться до такого: граф де ля Рош довідується про вашу купівлю цих каменів. За допомогою нехитрого трюку спонукає мадам Кеттерінґ узяти їх із собою. А отже, він і є той чоловік, якого бачила Мейсон у потягу на вокзалі в Парижі.

Решта згідливо закивали.

– Мадам здивована зустріччю з ним, але той діє рішуче й по ситуації. Позбувається Мейсон, щоб не плуталася під ногами; із ресторану замовляється кошик з провізією. Із показів провідника нам відомо, що він стелив постіль у першому купе, але в суміжне не заходив, тож чоловік цілком міг заховатися від нього там. Поки що графу на диво добре вдається триматися в тіні. Про його присутність у потягу не знає ніхто, крім мадам. Він подбав, щоб служниця не розгледіла його обличчя й могла сказати тільки те, що він високий і темноволосий. Усе оповите туманом – і це його якнайкраще влаштовує. Вони залишилися самі – а потяг мчить крізь ніч. Не буде ні крику, ні боротьби: адже вона має цього чоловіка за свого коханця.

Він плавно обернувся до ван Олдіна.

– Смерть, мсьє, настала майже миттєво. Ми не будемо на цьому затримуватися. Граф заволодіває футляром з коштовностями, який лежить просто в нього під рукою. А невдовзі по тому потяг прибуває в Ліон.

Мсьє Карреж кивнув на знак згоди.

– Точно. Провідник виходить із вагона. І нашому підозрюваному вельми просто залишити потяг непоміченим і сісти на зустрічний до Парижа – або куди вже він забажає. А злочин спишуть на звичайну крадіжку в дорозі. Якби не знайдений у сумочці мадам лист, про графа б ніхто й не згадав.

– З його боку було недоглядом не перевірити там, – заявив комісар. – Він, поза сумнівом, гадав, що мадам знищила послання. Оскільки – даруйте, мсьє, – зберігати його було чистої води нерозсудливістю.

– А втім, – промурмотів Пуаро, – це була нерозсудливість, яку граф міг і передбачити.

– Що ви маєте на увазі?

– Те, що, як усі ми погодилися, де ля Рош à fond[33] знається на одному – жінках. То як же сталося, що він, аж так у них розбираючись, не знав заздалегідь, що мадам збереже того листа?

– Так… так… – сумніваючись, протягнув слідчий суддя, – у сказаному вами щось є. Хоча ви ж розумієте, що в такі хвилини людина не володіє собою. Вона не здатна міркувати спокійно. Mon Dieu![34] – із почуттям додав він. – Якби злочинці не втрачали голови і діяли розважливо, то як би нам було їх ловити?

Пуаро тихенько посміхнувся.

– Мені

1 ... 25 26 27 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Загадка «Блакитного потяга»"