Читати книгу - "Ходіння по муках"

— Відповісти ракетами: три червоних підряд!

Будьоннівці, підійшовши в сутінках руслом плоского яру, кинулись на ліве крило наступаючих несподівано і з такою злістю, що за хвилину ряди пластунів були зім’яті, збиті, і почалося те страшне для піхоти при зустрічі з кіннотою, від чого немає порятунку. — рубання втікаючих. Вогні ракет, що піднімалися з хутора, освітлювали степ, де всюди — смерть від свистячого клинка. Люди, біжачи, кидали зброю, закривали голову руками, — їх наздоганяла чорна тінь від коня і вершника, і будьоннівський кавалерист, — пружинячи на стременах, відхиляючись на лівий бік, з усього розмаху рубав, і котилося козаче тіло під кінські копита.

Будьонний, коли побачив, що вже по всьому полю козачі маси збиті і втікають, придержав коня і підняв шаблю: «До мене!» З півсотнею, що з’їхалаєь до нього, він повернув і поскакав до хутора. Кінь під ним був баский, Семен Михайлович скакав, відкинувшись у сідлі, тримаючи клинок опущеним до стремена, щоб відпочила рука, сріблясту смушеву шапку зсунув на потилицю, щоб вітер освіжав спітніле обличчя й вільно гуляв по вусах. Кавалеристам доводилось, щоб встигнути за ним, шпорити коней. Проскакали по березі ставка, де в ополонках відбивалися падаючі зірки ракет. Якісь люди кидались від вершників і прилягали до землі. Не звертаючи на них уваги, Семен Михайлович вказав шаблею туди, де коло кузні все ще не могли розчепитися пластуни з качалінцями: та і друга сторона по кілька разів кидалась в штики, відступала і залягала.

Будьоннівська півсотня розсипалась лавою і, попустивши повіддя, дивлячись на сріблясту шапку, що підстрибувала попереду, налетіла від ставка з пагорка на пластунів, — ні кулеметна черга, ні постріли, ні наставлені штики не могли спинити коней, що хропли від натуги. Що потрапило під клинки — було порубано. Семен Михайлович раптово спинив коня аж на вулиці хутора.

До нього поквапливо йшов Телєгін. Семен Михайлович не зразу відповів йому; хустинкою витер лезо, хустинку цю кинув на землю, поклав у піхви велику, з мідною рукояткою, шаблю і, піднісши до скроні пряму долоню, сказав:

— Здрастуйте, товаришу, з ким я говорю? З командиром полку?.. З вами говорить командуючий групою комбриг Будьонний. Наказую вам: залишити одну роту для охорони обозу й ранених, з рештою сил і з артилерією негайно наступати до станиці, зайняти її і очистити від білокозаків.

— Слухаю, буде виконано…

— Хвилинку, товаришу…

Він зіскочив з коня, підсунув долоню під попругу, вдарив пальцями по губах коня, що намагався вхопити його за рукав, і подав руку Іванові Іллічу:

— Втрати великі?

— Ні, не великі.

— Це добре. А що — продержалися б своїми силами, якби не ми?

— Та продержалися б, чого ж, вогнеприпасів досить.

— Це добре. Ідіть.

— Болі в животі остаточно минули, Онисю Костянтинівно, я навіть не почуваю — де у мене живіт… Так воно неконструктивно влаштовано, — найсерйозніший апарат, і ніякого захисту… Шабля увігналась не більш як на вершок — і така руйнація… така руйнація… Напитись дайте…

Онися сиділа коло нього — стомлена, мовчазна. Госпіталь містився тепер у станиці, в двоповерховому цегляному будинку. В ньому залишались тільки легкопоранені та ті, яких трудно було везти, всіх інших кілька днів тоту евакуювали в Царицин. Шаригін помирав. Так йому не хотілось помирати, так було жаль життя, що Онися замучилася з ним. Вона вже не втішала його, тільки сиділа коло ліжка і слухала.

Онися встала, щоб набрати кухлем води з відра і дати йому напитись. Обличчя його палало. Великі сині, як у дитини, очі не відриваючись стежили за Онисею. Вона була одягнена по-жіночому: в білий халат; золоте волосся, яке йому часто снилося, було заплетене в косу й обкручене круг голови. Він боявся, що вона піде, тоді — тільки закинути голову на подушку, зціпити зуби і слухати нерівні удари крові, що стукають у скронях. Він говорив безперестанку. Думки його спалахували, як у догораючому каганці вогонь гнота, — то лизне по краях, і підніметься, і яскраво освітить, то пригасне і зачадить.

— Некрасива ви тоді були, Онисю Костянтинівно, старша вдвоє здавалися… Підіпре рукою щоку й дивиться, нічого не бачить, — в очах темно від горя… Але я не жалісливий, це я в собі витравив. Жалісливі люди — найбільш черстві. Треба один тільки раз в житті пожаліти..» І стоп! вимкнув рубильника… Серце давай на ковадло, та ще раз його — в розжарене вугілля, та знову під молот… Такі повинні бути комсомольці… Я тоді на пароплаві зібрав секретну нараду і товаришам роз’яснив, що негідно борцям за революцію вас чіпати… Латугін тоді ляпнув про посудницю… Ах, Латугін, Латугін! Зовсім не треба цього вам, Онисю Костянтинівно… Підібрала вас революція. Налились ви красою, — не для нього ж… Це ж тупик… Питання це треба ставити, треба боротися за це питання…

Вогник його лизнув краї життя, зміряв близьку темряву і пригас. Шаригін провів по губах сухим язиком. Онися піднесла йому кухоль. Він знову заговорив:

— Я знаю, за що вмираю, у мене це не викликає сумнівів… Хочеться мені, щоб ви про мене пам’ятали… Я з Петрограда, з Васильєвського острова. Тато мій столяр, я в ремісничому вчився, у тата працював… Він струже — я стружу, він струже — я стружу… Обидва мовчимо і мовчимо… Пішов я працювати на Балтійський суднобудівельний… Там відкрилось мені найголовніше — для чого я існую… Почалась гарячка думок, нетерплячка. Високе звабило, внизу вже ані години несила залишатися… Ну, а там війна, призвали у флот, — від злості зуби в роті кришилися… Як ви не можете зрозуміти, Онисю Костянтинівно, що побачив я живу людину, яку ми самі видумали, завоювали, самі зробили. Та як же — пустити вас знову блукати з похиленою головою?.. Навіщо тоді революція? Неправильно це… Ви повинні бути актрисою… Я щовечора коло того сарая крутився, бачив, чув… «О ради бога! Задля всякого милосердя… Покинута, покинута…» Будете фронти потрясати… Скінчиться громадянська війна — станете світовою актрисою… Цією дорогою вам іти… Слабість вам ні до чого… Він вам буде співати,