Читати книгу - "Шантарам"

Ми з ним ходимо до багатих людей, коли у них народжується син. Я одягаю свій костюм...

Він вимовив останнє слово значуще і з такою кривою усмішкою, що воно прозвучало зловісно. У мене навіть волосини заворушилися на руках.

— Костюм? — перепитав я хрипко.

— Так. Я чіпляю довгого хвоста і гострі вуха, на шию надіваю намисто з маленьких черепів. Я зображаю демона, злого духа. А Рамеш одягається як свята людина, садху, і проганяє мене з дому. Але я крадуся назад і вдаю, ніби хочу вкрасти немовля. Жінки від жаху кричать, Рамеш знову проганяє мене, я знову повертаюся, і так доти, поки він остаточно не перемагає мене. Я вдаю, ніби вмираю, і тікаю. Люди платять непогані гроші за цю виставу.

— Ніколи не чув про такий звичай.

— Ми з Рамешем самі це придумали. Потому як ми виступили вперше і нам заплатили, інші теж захотіли, щоб їх малюка назавжди позбавили злого духу. Ми стільки заробляємо, що я навіть найняв квартиру — не купив, звісно, але заплатив за рік вперед. Вона маленька, але затишна, в ній є все що потрібно. Нам з Уллою буде в ній добре. З вікна видно море. Улла дуже любить море. Вона завжди хотіла жити поряд з морем.

Я дивився на Модену, вражений не тільки його словами, а й тим, що він так багато говорив. Він був дуже неговіркий. Раніше ми з ним регулярно зустрічалися в «Леопольді», і він тижнями не казав ні слова. А новий Модена, знівечений і воскреслий з мертвих, був балакуном. Правда, мені довелося загнати його в темний кут, щоб викликати на розмову, але, порушивши мовчання, він відразу став напрочуд балакучим. Слухаючи його і намагаючись пристосуватися до цього деформованого і балакучого варіанту Модени, я звернув увагу на особливу мелодійність, якої надавав іспанський акцент його мові, в якій хінді поєднувалася з англійською, витворюючи якийсь мовний гібрид, його власну говірку. Заколисаний його голосом, я запитав себе, чи не в цьому розгадка таємничого зв’язку поміж Уллою і Моденою. Може, вони годинами говорили одне з одним, і музика слів об’єднувала їх.

Модена раптом урвав чаювання. Він встав, розплатився і вийшов надвір, де зупинився, очікуючи мене.

— Мені пора йти,— сказав він, нервово озираючись, потім звів очі на мене.— Рамеш чатує на Уллу біля «Президента». Це її улюблений готель, і коли вона повернеться, обов’язково зупиниться в нім. Вона любить весь цей район, Бек-бей. А сьогодні вранці був літак «Люфтганзи» з Німеччини. Може, вона прилетіла ним.

— Ти після кожного рейсу перевіряєш, чи не приїхала вона?

— Так, але сам я не заходжу в готель,— він підняв руку, немов збирався торкнутися обличчя, та натомість пригладив короткого шпакуватого чуба.— Рамеш заходить замість мене і дивиться, чи не зупинилася у них Улла Волькенберг. Колись він побачить її ім’я в списку. Вона обов’язково зупиниться там.

Він хотів піти, але я поклав руку йому на плече.

— Слухай, Модено, не тікай більше від мене, гаразд? Якщо тобі щось треба буде, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити, дай мені знати. Домовилися?

— Я більше від тебе не тікатиму,— мовив він урочисто.— Сьогодні я втік просто за звичкою. Я завжди тікаю. А тебе я не боюся. Ти мій друг.

Він відвернувся від мене, але я знову зупинив його і, нахилившись до його вуха, прошепотів:

— Модено, не кажи нікому, що ти носиш з собою стільки грошей.

— Я нікому і не казав, окрім тебе,— запевнив він мене зі своєю гримасою-усмішкою.— Навіть Рамеш не знає. Він не знає навіть, що у мене є квартира. Він думає, що я витрачаю гроші, які ми заробляємо, на наркотики. А я не переймаюся наркотиками, Ліне, ти знаєш. Ніколи не захоплювався ними. Але нехай він так думає, я не намагаюся його переконати. А ти — інша справа, Ліне. Ти мій друг. Тобі я можу сказати правду. Тобі я довіряю. Як я можу не довіряти людині, яка убила самого диявола!

— Якого диявола?

— Я кажу про Мауриціо, мого кровного ворога.

— Але я не вбивав Мауриціо! — сказав я, дивлячись в червоні печери його очей.

Він лукаво посміхнувся. Клинцюваті близни сіпнули нижні повіки донизу, і зяючі провалля його очей виглядали в слабкому світлі ліхтарів так страшно, що я мало не сахнувся, коли він поклав руку мені на груди.

— Не турбуйся, Ліне. Я нікому не видам цей секрет. Я радий, що ти убив його. І не тільки через себе. Я добре знав його. Я був його найкращим другом — єдиним другом. Якби він лишився жити після того, що зробив зі мною, це означало б, що зло не має меж. Людина губить свою душу, коли сягає межі зла. Я спостерігав за ним, коли він катував мене, і я знав, що він погубив свою душу. Він заплатив своєю душею за те, що зробив... що робив зі мною.

— Немає необхідності говорити про це, Модено.

— Та ні, тепер про це можна говорити. Мауриціо боявся. Він завжди чогось боявся. Все своє життя він всього боявся. І він був жорстоким. Жорстокість давала йому силу. Я бачив багато сильних людей в своєму житті, й усі вони боялися і були жорстокі, тож я знаю. Ця... суміш давала їм владу над іншими. А я не боявся і не був жорстоким. І у мене не було сили. Я... знаєш, це було схоже на моє почуття до Улли — я був закоханий у силу Мауриціо. А коли він покинув ту кімнату і зайшла Улла, я побачив страх в її очах. Він вселив у неї свій страх. Вона була така налякана тим, що він зробив зі мною, що просто втекла і лишила мене там. І коли я дивився, як вона йде і зачиняє по собі двері...

Він затнувся і проковтнув грудку в горлі; його повні губи тремтіли. Я хотів зупинити його, позбавити цього тяжкого спогаду — і, можливо, позбавити й самого себе цієї розповіді. Та коли я роззявив рота, він ще дужче притиснув руку до моїх грудей, забороняючи мені говорити, і знову подивився мені в очі.

— Тоді я вперше почав ненавидіти Мауриціо. Ми, в Іспанії, намагаємося уникати ненависті, бо якщо ми зненавидимо кого-небудь, то всією душею, і вже ніколи не прощаємо. А Мауриціо я зненавидів і побажав йому смерті, прокляв його.