Читати книгу - "Яр"

вийшла в негоду й незабаром повернулася з півсулійкою самогону. Тоді накрила стіл і повиставляла з печі борщ і варену картоплю, нарізала половину того сала, що я їй дав, і почала припрошувати:

— Сідо-ойте, будте ло-оска! Сідо-ойте!

Надворі смеркло, дощ не переставав, і про дорогу було годі й думати, а ще й дядько затяг:

— Сідо-ойте, десь там і но-ош Пано-ос, може, і йому хто чо-орку посто-ове, якшо живий...

У баби з дідом був на фронтах син, і вони вже давненько не мали від нього трикутника. Ми посідали до столу, і десь по якійсь чарці, попустивши собі повіддя, слухаючи дядька, я сказав:

— І в нас у Ярі так балакають на одному кутку.

— В Ярі, кажете? — перепитав дядько.

Я злякано блимнув на нього, та вже не мав куди подітися й підтвердив:

— У Ярі... Ви хіба чули за нього?

— Та йо-о за його не чув, де воно й шо, тіко є в по-ос оту-то-го, коло млино-о, чоловік їден з Яру. Mo, і знаєте, Грицьком звуть, хвамиліє забувся... Ко-ожуть, чи в партізо-онах був, чи шо, так теперки в нас головою того... сільпа. Не зно-оєте?

— Який він собою? — упалим голосом спитав я. — Гладкий?

— Та нічогенький! — усміхнувся дядько.

Грицьків у Ярі було багато, це міг бути хто завгодно, та перед моїми очима постав один — Галабурда. Я боявся назвати його прізвище, сидів і хитав головою: не знаю, хто це. Дядько ж, який уже добре зігрівся самогонкою, почав бока вилазити з-за столу, виліз, накинув латаного кожуха, шайку й сказав:

— Ось я зо-ораз його приведу... Посидьте, я зо-ораз...

Мене мов пружиною викидало з-за столу, я почав переконувати дядька, що взавтра сам піду до того клятого Грицька, що надворі дощ і таке інше, та старий вусань і слухати не хотів:

— Я со-ом, я со-ом його приведу!.. Земляко-о свого нобо-очите, земляка-о...

І таки пішов.

Я сидів, мов на розпеченій черепі, і не знав, що робити. Баба підлила мені в чарку сизої рідини, і я спитав у баби:

— Далеко він живе?

— Хто? Отой-го? Та ондо-го його хо-ота! — кивнула вона кудись у темряву за вікном.

А мене вже поймала сіпавка. Провалитися тут, під самим Яром, — ні, ні, ні!.. Але що ж робити? Що робити, коли цей Грицько виявиться Галабурдою? Чи навіть кимось іншим, хто знає мене! І «вальтер», якого я тримав при собі, і фальшиві документи — усе могло раптом виявитися якнайнезаперечнішими доказами проти мене. Ще пістолет можна, вийшовши, сховати десь надворі. А папери? Коли це ви, пане заступнику Афіноґена Горобцова, устигли перекваліфікуватися на кореспондента «Радянської України»?

Я встав із-за столу, вдяг кашкета, кухвайку, підперезався, кинув за плечі торбину і сказав розгубленій украй господині:

— Пробачте...

І пірнув у ніч, у чорну дощовиту ніч, не знавши куди й чому назустріч.

Але я таки дійшов. Дощ переслідував мене всю решту дороги, дрібний нестерпний дощ, від якого важніла одіж, а ноги не можна було підняти, бо я пробирався розгрузлими чорноземами, якнайдалі від гомінких доріг і навіть путівців. Це тепер дуже нагадувало мою колимську епопею.

Востаннє я переднював у лісі, знайшовши товсту порожняву осику. Дуплище було вогке й повиє чорної потерті, але сюди не задимало й не ляпало. Мене раз по раз боров сон. Я змагався з ним усіма своїми силами, а коли сил не вистачало й починав одчувати, що повіки вже склеплюються, важкі, наче налляті пекучим свинцем, я вилазив із дупла й, перекопавшись, що в лісі порожньо, заходжувавсь присідати й уставати, аж доки кров знову розганялася в моїх жилах. В останній день мене раптом охопив сумнів. А що коли мені не дадуть змоги побачитися з рідними?.. І я поклав собі увійти до Яру вночі. Спершу піду й подивлюся на своїх, а вже потім... Хто знає, скільки мене там протримають, справа заплутана й непроста, може, до вироку 1937 року доточать і мою втечу з Колими, і два роки окупації, я давав собі звіт у цьому й через це вирішив пересидіти день у лісі.

Коли почало смеркати, дощ ущух. Я виліз із своєї криївки й підійшов ближче до яру. Дерева в лісі вже вбивались у пір'ячко, а там, у глибоких проваллях було й досі чорно й порожньо. Я подумав що до містечка тут можна перейти навпростець, але сама думка про це здалась неприйнятною. Похмура слава нашого яру викликала в душі майже забобонний страх, і я пішов навколо. Ішов, уже не ховаючись, молодими травами, а з того боку проваль видніли хати Яру й шереги струнких тополь над старим Київським шляхом, що мав увести мене до містечка.

Дорога була неблизька, і тополь я дістався майже опівночі. Небо всипало яскравими зорями, я йшов Київським шляхом і думав про те, що станеться зараз і що чекає на мене взавтра. Ніде ж нікого не було, я тримався середини бруківки. Проминув свою колишню школу, проминув чорний кістяк спаленого партизанами цукрового заводу й нарешті зупинився перед центральним, Соборним майданом. Під ложечкою мені засмоктало. З цим майданом було пов'язано чимало приємних і неприємних спогадів.

Назустріч почулися важкі кроки, я звернув і пішов до середини площі. Але, ступивши разів із двадцять, уповільнив ходу. Там, де раніше не було нічого, тепер височіли якісь вузькі предмети, кілька в один ряд. Я присів і подивився навпроти світлішого неба — не рухаються, отже, не люди. І тільки коли підійшов упритул, уторопав, що то за стовпці. То були обеліски над старанно викладеними дерниною й узятими в низенький штахетник могилами.

Болісне передчуття різонуло мене по