Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Хабарем, ти хочеш сказати.

Ні, подарунком.

Фергюсон узяв гроші. Прийняв дідову пропозицію з чистою совістю, бо, кажучи по правді, то був не хабар, а подарунок, оскільки він усе одно б не обмовився про це ні словом ні матері, ні тітці Мілдред, а якщо дід такий багатий, що йому по кишені виписати чек на десять тисяч доларів, то краще, якщо гроші відійдуть його внукові, ніж профінансують ще один убогий кінотрах. Але ж яким шоком було вторгнутися в ту ненормальну сцену, і до чого схибнутим і збоченим стає його дід у старості – овдовілий та самотній, його більше ніщо не стримувало, він міг собі впадати в будь-які розпусні примхи, які б не приваблювали його фантазію, і яку ще ганьбу влаштує він завтра? Фергюсон і далі любив діда, але тепер втратив до нього всяку повагу, можливо, навіть почав його зневажати – цього вистачало, щоб назавжди розхотіти перебувати в його квартирі, – проте зневажати не так сильно, як зневажав він свого батька, котрий уже цілковито зник з його життя, зник з причин, загалом пов’язаних із грошима, і от він сам радо бере гроші в діда і трясе йому руку, дякуючи за них. Ще одна заплутана справа, ще одна бентежна розвилка на шляху, і точно так, як це з’ясував Ласло Флют у «Направо, наліво чи прямо?», який би вибір Фергюсон не зробив, він виявлявся хибним.

І все ж десять тисяч доларів у 1966 році були грандіозною сумою – таку купу грошей важко було уявити. Маленькі квартири в занедбаних районах Нью-Йорку здавалися менше ніж за сотню на місяць, іноді – всього за п’ятдесят чи шістдесят доларів, і Фергюсон зміг би підібрати собі що-небудь для втеч із Принстона, і йому й надалі вистачатиме на життя влітку, а працювати не доведеться. Не те щоб й жахала перспектива перетягувати сміття в проміжку між першим і другим курсами. По своїх літніх канікулах у старших класах, проведених з Арні Фрезером та Річардом Брінкерстафом, він знав, що важка праця здатна давати різноманітне задоволення, і в процесі можна навчитися чогось цінного про життя, але перед ним лежало ще дуже багато років подібної праці, і можливість відпочити від тягання тягарів, поки навчається в коледжі, була несподіваним успіхом. А все тому, що раптом з’явився і застав діда на гарячому. Відкриття огидне, це так, але як же водночас не посміятися над ним? І тепер він, чиї уста залишаться на замку, поки з його легень не вирветься останній вздох, валяється на купі грошей, отриманих за мовчання. Якщо над таким не сміятися, з тобою щось не так, якісь проблеми з головою.

Фергюсон вирушив з Ноєм у Віллідж вечеряти піцею й пивом, відтак провів ніч на підлозі кімнати свого двоюрідного брата в гуртожитку УНЙ, а наступного дня, коли поїхав через усе місто побачитися з Біллі Бестом, з ним і далі відбувалися дивовижні речі. Біллі був до того розслабленим і балакучим і так вихваляв книгу Фергюсона, котру називав найхимернішою, блядь, хернею, якої йому давно вже не доводилося читати, що юний автор знову безмовно подякував своєму кузенові за те, що той звів його з цією особою, не схожою на жодного іншого знайомого йому чоловіка.

Біллі був одночасно і мужланом з робітничого класу, і вишуканим письменником-авангардистом, він народився й виріс у тому ж кварталі, де й далі жив, був домоуправом свого будинку, тому що робота ця дісталася йому в спадок від батька, по-вуличному кмітливим уродженцем тих місць, котрий наглядав за округою, як шериф у голлівудському вестерні, але до того ж був автором складного галюцинаторного роману, дія якого відбувалася під час війни з французами та індійцями, під назвою «Розтрощені голови» (Фергюсон обожнював цю назву), і, слухаючи мелодійний нью-йоркський ірландсько-американський тенор свого видавця, Фергюсон відчував, нібито сама цегла будівель на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці бринить словами. Окрім усього іншого, вагітна дружина Біллі Джоанна говорила точно таким саме голосом, як і він, була дівчиною дуже земною й привітною, вдень працювала юридичним секретарем, а вечорами – машиністкою-набірницею-трафаретницею видавництва «Штуковина», це вона займатиметься книгою Фергюсона, поки в її утробі росте їхня дитина, вона приведе Фергюсонове немовля на світ, хай це немовля – всього лише книжка, а сам він ніколи не матиме ніякого стосунку до виробництва справжніх дітей, і от коли Джоанна й Біллі запросили його залишитися на вечерю в ту першу суботу їхньої нової дружби, Фергюсон обмовився, що найближчими днями підшукуватиме собі квартиру, щойно схвалять чек, котрий лежить в його бумажнику, а оскільки Біллі й Джоанна знали все, що відбувалося в них у маленькому кварталі, вони порадили йому квартиру в шести домах від їхнього будинку, однокімнатну студію, котру виставили на ринок усього по кількох днях після їх першої спільної трапези, і от так Фергюсон став орендатором власного житла на третьому поверсі по Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці за сімдесят сім доларів і п’ятдесят центів на місяць.

Його перший рік у Принстоні доходив кінця. Говард вирушав на літо працювати на молочній фермі своїх тітки й дядька на півдні Вермонту, і хоча Фергюсона теж покликали взяти участь у цьому буколічному заході, наполовину знищений колишній коханець Еві Монро, котрий водночас став наполовину відродженим автором «Мандрів Мулігена», вже відмовився від прибирання сміття і планував усе літо потратити на свій наступний творчий проект, «Багряний зошит». На ці місяці до міста прибуде ще й Емі (працювати помічницею редактора у профільному журналі «Медсестринський дайджест»), а також її новий хлопець Лютер Бонд, котрий знайшов собі тимчасове місце у відділі майбутніх подій «Віллідж Войса». Селія Федерман, навпаки, буде далеко – пожинати плоди нагороди, котру їй дали батьки за дострокове закінчення середньої школи: перед нею була двомісячна поїздка Європою разом зі своєю двадцятилітньою сестрою Емілією. Як і передбачалося, дружок-Брюс, він же Людина-Буферна-Зона, пішов у минуле. Селія пообіцяла написати Фергюсонові рівно двадцять чотири листи, котрі звеліла зберігати в особливій коробці з етикеткою «Мандри Федерман».

Ноя теж тут не буде – він несподівано і в останню хвилину поїде на північ Массачусетса брати участь у Вільмямстаунському театральному фестивалі, куди він імпульсивно записався, залицяючись до дівчини, котра хотіла туди потрапити, але їй відмовили навіть без повторного прослуховування, а от Ноєві – ні, і тепер він усе літо гратиме у двох різних п’єсах («Усі мої сини» та «В очікуванні Годо»), і план знімати екранізацію «Душевних шнурків» знову ліг на полицю. Фергюсон зітхнув з полегшенням. Мало