Читати книгу - "Американська трагедія"

вже знову замкнуто в його камері; тільки тоді двері залу суду було відімкнено. Натовп кинувся до виходу, але затримався тут, чекаючи, поки вийде Мейсон, бо з усіх, хто був причетний до цієї справи, саме Мейсон був справжнім героєм: він покарав Клайда, помстився за Роберту. Та спершу з'явився не він, а Белнеп і Джефсон, і вигляд у них був не стільки пригнічений, скільки суворий і презирливий, — особливо визивно і зневажливо дивився Джефсон.

— А все-таки вам не удалося його витягти! — крикнув хтось з натовпу.

І Джефсон, потиснувши плечима, відповів:

— Поки що ні, але є ще закон і за межами цього округу.

І одразу після цього вийшов Мейсон; на плечі його було напнуте важке мішкувате пальто, поношений м’який капелюх насунуто на очі; за ним, мов королівський почет, ішли Берлей, Хейт, Ньюком та інші. Він простував, немовби зовсім не помічаючи втішної уваги натовпу, що чекав на нього. Адже він був переможець, обраний суддя округу! І вмить з привітальними вигуками його впритул оточила збуджена людська маса; ті, хто опинився найближче, намагалися потиснути йому руку або на знак подяки плеснути по плечу.

— Ура Орвілу! Молодець, суддя! (його новий титул, що швидка став звичним.) їй-богу, Орвіл Мейсон, ви заслужили подяку всього округу! Ура! Браво! Тричі ура Орвілу Мейсону!

І натовп вибухнув трикратним громовим «ура». Клайд у своїй камері почув вигуки і добре зрозумів, що це означає.

Вони вітають Мейсона за те, що він домігся обвинувального вироку. В цьому величезному натовпі немає жодної людини, яка не визнавала б Клайда цілком і повністю винуватим. Роберта… її листи… її тверде рішення неодмінно примусити його повінчатися з нею… і безмежний страх перед розголосом… ось що призвело його до цього. Засудження. Можливо, смерть. Він утратив усе, чого так жадав, чим мріяв владати. І Сондру! Сондра! Ні слова від неї! Ні слова! І, побоюючись, що Краут, Сіссел або ще хто-небудь, певно, стежать за ним, — адже вони ладні навіть тепер повідомляти про кожний його порух, — і не бажаючи показати, які великі насправді його смуток і відчай, Клайд сів, узяв у руки якийсь журнал і удав, що читає… але дивився він кудись у далечінь, крізь сторінки, і бачив не їх, а матір, брата і сестер, Гріфітсів — усіх, кого знав… Зрештою, він уже більше не мав сили бути віч-на-віч з цими примарними тінями, і він підвівся і, скинувши одяг, забрався на свою залізну койку.

«Засуджений! Засуджений!» Отже, він має померти! Господи! Але яке блаженство, що можна' заритися обличчям у подушку, щоб ніхто не бачив його, хоч які б справедливі були їхні здогади!

РОЗДІЛ XXVII

Невеселі наслідки відчайдушної боротьби і жорстокої поразки: таке суворе тлумачення трагедії місцевим судом непохитно переконало весь народ від океану до океану, що Клайд справді винуватий і, як повсюди сповістили газети, засуджений по заслузі. Бідна дівчина, жертва підлого убивства! Які сумні її листи! Скільки вона вистраждала! І що за жалюгідна оборона! Навіть денверські Гріфітси під час процесу були настільки вражені безліччю доказів, що не насмілювалися відкрито читати газети один одному, а найчастіше читали їх нарізно, на самоті, а потім перешіптувалися про те, яка жахлива ця убивча злива, цей потоп побічних доказів. Але згодом, прочитавши промову Белнепа і свідчення Клайда, маленька сім’я, яка так довго жила одним почуттям і однією думкою, піднеслася духом і на якийсь час повірила в свого сина і брата, всупереч усьому, що доти довелося прочитати про нього в газетах. Через це протягом усього процесу, аж до самого його кінця, вони писали Клайдові бадьорі листи, сповнені надії (основою для них були найчастіше листи самого Клайда, де він знову і знову повторював, що не винуватий). Та як тільки його було засуджено, і він з самої глибини свого відчаю телеграфував матері,— і газети ствердили вирок, — безмежний жах охопив родину Гріфітсів. Адже це — доказ, що він винуватий? Хіба не так? Мабуть, такою була думка всіх газет. До м-с Гріфітс кинулись репортери; вона спробувала разом з своїм маленьким ви-відком сховатися від нестерпної горезвісності на глухій околиці Денвера, зовсім не зв'язаній з тим світом, з яким їй доводилося стикатися під час своєї місіонерської діяльності. Підкуплений службовець фірми по перевезенню речей розкрив її нову адресу.

І ось ця американка, свідок того, як править господь бог справами мирськими, сидить у своєму жалюгідному, убогому житлі, майже не маючи коштів до існування; гнітючі сили буття, люті і нещадні удари долі звалилися на неї, але вона непохитна в своїй вірі.

— Зараз я не можу думати, — заявляє вона. — Я немов заціпеніла, і все здається мені незрозумілим. Мого хлопчика визнали винуватим у вбивстві! Але я — його мати, і я аж ніяк не переконана в його винуватості! Він писав мені, що не винуватий, і я вірю йому. Кому ж, як не мені, міг він висловити правду? Від кого іншого міг чекати віри своїм словам? Та є ще господь, він усе бачить, і йому все відомо.

І все ж багато дечого в нескінченному потоку доказів, разом із спогадом про перший нерозсудливий вчинок Клайда у Канзас-Сіті, примушувало її вагатися — і страхало. Чому він не зумів пояснити, що сталося з цим путівником? Чому не міг допомогти дівчині, якщо він так добре плаває? Чому він так поквапився до тієї таємничої міс X, хто б вона не була? Ні, звичайно, звичайно, її не примусять повірити, всупереч глибокому. її переконанню, що її старший син, найнеспокійніший, але найчестолюбніший з усіх її дітей, який подавав найбільше надій, що він винен у такому злочині! Ні! Вона не може сумніватися в ньому навіть тепер. Величезним є милосердя бога живого — і чи не вчинить мати зла, повіривши злу про чадо своє, хоч якими б жахливими здавалися його помилки? Скільки разів, до того як зацікавлені й набридлі відвідувачі не примусили її переїхати і кинути місію, зупинялася вона посеред якої-небудь жалюгідної кімнатки, припинивши прибирати, і застигала в тиші, не побоюючись чужих людей. Вона стояла, закинувши голову, заплющивши очі, риси її енергійного смуглявого обличчя були невродливі, але дихали суворою прямотою і щирим переконанням — образ, вихоплений з далеких біблійних часів, у світі, що постарів на шість тисячоліть, — і ревно скеровувала всі думки до уявлюваного престолу, на якому, здавалося їй, сиділи живий велетенський дух і тіло її живого бога-творця. І вона молилася по чверть години, по півгодини, щоб