Читати книгу - "Велика історія України"

Австрії, не сходили представники її уряду й дипльоматії протягом цілої війни. І це власне тримало галицьких українців на позиціях беззастережного австро-льоялізму, якого не закинули вони навіть тоді, коли поміж австрійськими словами і вчинками зарисувалися політичні відхилення…

Таким відхиленням, що, як здавалося пересуджувало зобовязання австро-німецьких дипльоматів у користь українців, була постанова керівних кол Австрії й Німеччини створити з польських земель здобутих на Росії польське королівство з дідичною монархією, при рівночасному поширенню автономії Галичини, як… неподільної цілости. Затривожені такою дволичністю українські парляментаристи скликали на день 7 листопада 1916 р. нараду, яка вирішила, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням та ніколи не зречеться права національної автономії своєї території й утворення окремого українського, коронного краю в межах Австрії»…

Смерть цісаря Франца Йосифа І, що виявив себе як переконаний прихильник польської шляхти (21. XI. 1916) й вступлення на престіл його братанича Карла, наповнила серця українців новими сподіваннями. Та хоч Карло, заявив українській депутації, що «все, включно до окремої української провінції буде поладнане в користь українського народу», то пізніший досвід навчив, що до слів Карла можна було привязувати куди менше ваги, як до заяв його старого попередника. Карло, сам без власної думки й виробленого світогляду, хоч і обняв начальну команду над армією, але мріяв тільки про мир за всяку ціну, для приличности заявляючи, що він змагає до «почесного мира».

Військова організація

Воєнні фанфари загомоніли над Галицькою Землею в момент її найінтензивнішого культурно-національного й політичного розвитку. Читальні «Просвіти», кружки «Сільського Господаря», торговельно-промислові кооперативи, народні й середні школи, державні й приватні, покрили край густою мережею. Виборча реформа до краєвого сойму гарантувала успішність дальшої боротьби за еманципацію зпід польської гегемонії, справа найвищої школи - університету у Львові входила в стадію реалізації. Національна свідомість і відзивчивість на всі, великі й малі, буденні й далекосяглі питання суспільно-громадського життя, перестали вже бути моральним добром горстки патріотів, а поширилися й закріпилися в масах. Гасло української самостійної держави, ще так недавно кидане як визов задоволеній з себе обивательщині, тепер зискало не тільки на популярности але й належному зрозумінню в масах. Руханково-пожарні по формі, а мілітарні по суті «Соколи» й «Січі» виписали собі те гасло на своїх блакитних та малинових прапорах. Від оснування першого сокільського гнізда у Львові інж. Нагірним в 1894 р. й першої «Січі» у с. Завалю в Снятинщині Кирилом Трильовським в 1900 р. розрослася сокільсько-січова організація до мало не 2.000 (біля 800 сокільських гнізд і 1000 «Січей») товариств, що їм два краєві здвиги у Львові, в 1911-1914 р. підвели справді імпозантний підрахунок сил.

Та оскільки «Соколи» й «Січі» формально залишилися руханково-пожарними товариствами, то вже на кілька літ перед війною, під вражінням безупинних воєнних алярмів повстають у Галичині перші комірки справжньої військової організації.

Вже в 1911 р. організують учні львівських середніх шкіл тайний військовий гурток «Пласт», що поставив собі завданням - теоретичний і практичний військовий вишкіл своїх членів. Згодом пластові гуртки поширилися по краю, а сільська молодь по селах і академічна по містах, бачучи військову підготовку поляків, кинулася й собі закладати потайні суто-військові гуртки й товариства.

Довго краєва й центральна влада, що морально й матеріяльно підтримувала польську військову організацію «Стшелєц» не хотіла допустити до лєгалізації анальогічної української установи. Поміг щойно підступ К. Трильовського, який подав міністерству до затвердження український переклад статуту польського «Стшельца». Статут принято й на його основі відбулися 18 березня 1913 р. у Львові перші збори «Товариства Українських Січових Стрільців»; в томуж місяці закладено перші стрілецькі організації в Косові, Яблонові, Заліщиках і Шешорах. Небаром поширилася стрілецька організація по всьому краю так, що до вибуху світової війни було в Галичині 96 стрілецьких товариств. Звичайно творилися вони як окремі секції при місцевих «Соколах» та «Січах». Провід над стрілецькими товариствами обняв зразу Український Січовий Союз, згодом створено окрему стрілецьку секцію при львівському «Соколі-Батьку», а в січні 1914 р. повстала у Львові студентська організація під назвою «Січові Стрільці II». Це товариство мало вже в липні тогож року 277 членів поділених на 8 чет з самого Львова й деякий воєнний припас. Поза Львовом найкраще розвивалися стрілецькі товариства в Бориславі, Тустановичах, Ясениці Сільній, Сокалі та Яворові.

На другому з черги січово-сокільському Краєвому Здвизі у Львові, дня 28 червня 1914, виступили стрілецькі організації вперве в одностроях і зі зброєю. Ентузіязм громадянства, що побачило в них майбутніх реалізаторів найвищих національних ідеалів, був безмежний.

Українські Січові Стрільці

З вибухом війни, мобілізаційний заклик Головної Української Ради мав уже на чому опертися. Створена нею Українська Боєва Управа була еманацією молодого, хоч уже сильно угрунтованого стрілецького руху в краю. На спільний заклик Головної Української Ради й Боєвої Управи, стануло протягом трьох тижнів мобілізації поверх 25 тисяч добровольців; з усіх сторін краю поплили жертви на Боєвий Фонд. Загроження Львова московськими військами примусило австрійську владу до його евакуації. Стрілецькі добровольці переїхали до Стрия, та тут, через інтриги наших політичних противників обмежено їх до 2.000 людей, а решту розпущено домів. З дальшим напором москалів на Галичину, перевезено Українських Січових Стрільців на Закарпаття. Тут вони, в селах Горонді й Стрибачеві сформувалися в куріні та перейшли початковий вишкіл. Австрійська влада, втративши голову в мобілізаційній заверюсі, дуже довго не могла рішитися на якусь позитивну політику супроти Українського Січового Стрілецтва. Зразу обмежила його скількість а потім стягалася з доставою стрільцям зброї, одностроїв та харчів. Та коли москалі загрозили переходом Карпат на Угорщину, вона кинула проти них зле озброєні й ще гірше одягнені стрілецькі сотні.

Першою вийшла в поле дня 10 вересня 1914 р. сотня Василя Дідушка. По ній, дня 17 вересня рушила сотня Осипа Семенюка. До і кінця вересня вийшла з імпровізованого коша в Горонді й Стрибачеві решта сотень. Огненний хрест приняли стрільці з сотні Семенюка під Сянками в ужоцькому просмику Карпат, а з сотні Дідушка під селом Ботелка біля Веречок. Було це 27 вересня 1914 р. В звідомленню австрійського ген. штабу з дня 9 жовтня 1914 р. проголошено, і що Українські Січові Стрільці відзначилися при відкиненні ворога з Карпат. Так почався кривавий шлях слави Українського Січового Стрілецтва. В дальшому розвиткові воєнних подій стрільці все були в перших лініях австрійської армії. Особливо важкі були стрілецькі бої на горі Кобилі під Бориславом, на горі Ключ біля Сколього, а відтак бої за Дрогобич і Стрий.

Бій на Маківці

Та безсмертну славу