Читати книгу - "Вовк-тотем"

трохи й дозволимо коням відібрати в щурів трохи гарної травички. І хто б міг подумати, що не встигнуть вовки полишити ці місця, як щури перевернуть тут усе догори дном — адже цього року таких от трав’яних купок у декілька разів більше, ніж було минулого року.

Вони спішились і зняли з коней вуздечки, даючи їм змогу попоїсти вволю зеленої трави. Тварини із задоволенням устромили свої морди глибше в купки трави, скидаючи верхній, вже трохи підсушений шар зелені й спеціально вибираючи собі ще соковиту, зелену травичку. Було схоже, ніби їм тут накрили стіл на найвищому рівні — по їхніх губах тік зелений сік, вони форкали й їли траву купку за купкою, тож скрізь розносився сильний запах свіжої трави. Старий також, копнувши, розворушив одну з купок і поряд з нею відкрилась нора, розміром із отвір чайної чашки. З нори саме висунув голову щур і, побачивши, що хтось ворушить його зимові запаси, вистрибнув назовні й укусив Старого за носок його їздових чобіт, після чого знову гулькнув у нору, де запищав від хвилювання. Згодом позаду них почувся такий звук, ніби кінь намагається скинути сідло. Обернувшись, вони побачили, що один щур, завдовжки більше чи, раптом вистрибнувши з нори, від злості вкусив за ніс коня, який саме їв траву, зануривши в неї голову. З носа в коня пішла кров, а людей і коней при цьому оточував щурячий писк.

Старий розлютився й висварився:

— Світ і дійсно змінився, якщо щури вже наважуються кусати коней! Якщо й далі так убиватимуть вовків, то щури незабаром людей почнуть їсти!

Чень Чжень швидко, в декілька кроків зупинив коня і зв’язав мотузкою його передні ноги. Кінь продовжив, опустивши голову, їсти траву, однак тепер остерігався щурів — він спочатку копитом підривав щурячу нору, щоб вона обвалилась, а потім затоптував її, й тільки після цього поспішав їсти траву.

Старий, перегорнувши не одну купку трави, сказав:

— На сім-вісім кроків — одна купка трави, тож щури нахапали собі найкращого корму на пасовищі! Навіть сіньцзянські племінні барани на парувальному пункті не їдять такої гарної трави! А щури ще гірші за косарку: та косить усе підряд — і гарну траву, й погану, а щури підбирають тільки гарну. А якщо цієї зими в щурячих норах буде багато трави, то мало щурів замерзнуть чи подохнуть з голоду, а наступного року в їхніх самок буде багато молока й великий послід, тож вони знову крастимуть траву й вириватимуть зі своїх нір пісок, тоді вже наступного року тут усе буде перерите. Ось бачиш — як тільки в степу зменшується кількість вовків, щури перестають потайки чинити свої справи й перетворюються на могутніх злодіїв…

Дивлячись на численні трав’яні купки поблизу й удалині, Чень Чжень відчув сум і жах. Щороку восени в Орхонському степу відбувається війна людей і худоби з гризунами. Якими б хитрими не були гризуни, однак вони теж мають свої слабкі місця. Коли вони восени риють глибокі нори й широко заготовляють собі харчові запаси, щоб перезимувати, вони так чи інакше повинні попередньо наскладувати траву купками й висушити її на сонці, бо якщо траву затягти в нору сирою, вона там загниє й не збережеться. Однак щороку восени цей колективний захід злодійкуватих гризунів з висушування трави, без сумніву, дорівнює самовикриттю й надає людям та худобі чудову можливість знищувати гризунів. Щойно скотарі виявляють, що на якомусь пасовищі масово з’являються трав’яні купки, вони відразу ж доповідають про це, й виробничі загони відразу ж мобілізують усі отари, череди й навіть табуни, щоб ті поспішили поїдати трав’яні купки. У цей час трава на пасовищі вже починає жовтіти, а трав’яні купки гризунів залишаються зеленими й запашними, до того ж мають і насіння, багате на олію, тож коли худоба прибуває на місце, вона просто-таки кидається на ці купки й за декілька днів може начисто виїсти всю щурячу траву, перш ніж та встигне висохнути. Таким чином, гризуни — найбільше лихо для пасовища — залишаються на зиму без зерна й без трави, тому гинуть від холоду й голоду. Це — давній, але ефективний спосіб монгольських скотарів викорінювати «щуряче лихо» в степу.

Однак знищуючи восени гризунів, люди й худоба повинні ще узгоджувати свої дії з вовчими зграями, адже останні відповідають за полювання на гризунів і стримують таким чином їхнє поширення в степу. Зазвичай восени гризуни — найтовстіші, тож це — золотий сезон для вовків, коли вони можуть попоїсти щурятини. Щур потрапляє в дуже незручне становище з необхідності тягти до нори траву, адже його легко може впіймати вовк, а трав’яні купки до того ж вказують вовкові, де щурів найбільше й де вони найбільші. Тож осінь завжди — сезон великих збитків для щурів. Однак ще більш важливим є те, що вовки не дозволяють щурам вільно виходити з нір і тягати собі траву в ключовий для її заготівлі сезон. Це призводить до того, що степові щури масово гинуть з голоду, оскільки їм не вистачає харчів перезимувати. І от саме коли вовки не дають щурам розгорнути збір трави, приходять люди й худоба, які відповідають за знищення трав’яних купок. Таким чином, протягом тисяч років вовки, люди й худоба за мовчазною згодою ефективно стримували щуряче лихо. Трав’яні купки, які назбирують щури, продовжують час жовтіння кормових трав, а це дає змогу худобі довше днів на десять їсти зелену й гарну траву, тобто худоба на десять днів більше нагулює осінній лій, тож осіння війна людей, вовків і худоби зі щурами дуже легко дає дивовижний ефект. Що ж стосується зимових пасовищ, які розташовані так далеко, що люди й худоба туди не можуть дістатись, то там щурів винищують здебільшого вовки, не даючи гризунам змоги заготувати собі зернові запаси. Хіба ж може людина з хліборобських районів, яка вперше потрапляє в степ, зрозуміти глибоку сутність цієї війни, що стосується долі степу?

Обидва коні набили травою свої животи менше, ніж за півгодини. Однак перед такими обширами й масштабами трав’яних купок, сил солдатів зі стада бригади було, очевидно, недостатньо. У бойовій ситуації, якої він ніколи раніше не