Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

батько каже, що ми можемо з тобою поїхати до Італії на два місяці. Хочеш?

Джон пустив її лікоть, і рука його безживно повисла — такі гострі й бурхливі були його почуття. Побувати з матір'ю в Італії! Два тижні тому про краще він і не мріяв, а зараз це сповнило його розпачем; він відчував, що ця раптова пропозиція пов'язана з Флер. Він мовив затинаючись:

— Авжеж... Проте не знаю... Адже я тільки-но взявся до роботи... Я хотів би поміркувати.

Її голос озвався холодно й ніжно:

— Так, синку, поміркуй. Але краще тепер, аніж коли ти по-справжньому візьмешся до сільського господарства. З тобою в Італії!.. Це було б чудово!

Джон обняв її за стан, ще тонкий і пружний, як у дівчини.

— А як же ти залишиш батька самого?— спитав він нерішуче, відчуваючи себе винним.

— Батько сам запропонував. Він вважає, що тобі треба побачити принаймні Італію, перш ніж ти обереш собі якесь діло.

Почуття провини зникло в Джона; він знав — так, знав,— що батько й мати говорили не відвертіше, ніж він сам. Вони хочуть розлучити його з Флер. Серце його закам'яніло. І, наче розуміючи, що діється в його душі, мати промовила:

— На добраніч, Синку. Виспися гарненько і поміркуй. Але, справді, це було б чудово!

Вона пригорнула його до себе так рвучко, що він не встиг побачити її обличчя. Джон стояв, почуваючи себе, як, бувало, в дитинстві, коли він робив якусь шкоду; йому було прикро, що він не любив її зараз так ніжно, як завжди, і ще тому, що виправдав себе в своїх очах.

Айріні, спинившись на мить у своїй кімнаті, пройшла в гардеробну, що відокремлювала її спальню від чоловікової.

— Ну як?

— Він поміркує, Джоліоне.

Побачивши втомлену усмішку на її устах, Джоліон спокійно мовив:

— Краще б ти дозволила мені розповісти йому все, і ми поклали б цьому край. Зрештою, у Джона душа справжнього джентльмена. Він тільки повинен зрозуміти...

— Тільки! Він не зрозуміє: це неможливо.

— Я в його віці зрозумів би.

Айріні схопила його за руку.

— Ти завжди був більшим реалістом, ніж Джон; і ти ніколи не був таким невинним.

— Твоя правда,— сказав Джоліон.— Але чи ж не дивно? Ми з тобою могли б розповісти історію свого життя всьому світові без найменшого сорому, проте німіємо перед власним сином.

— Нам було байдуже, схвалює нас світ чи засуджує.

— Джон не може засудити нас.

— Може, Джоліоне! Він закоханий, я відчуваю, що він закоханий. І він скаже собі: «Моя мати колись вийшла заміж без кохання! Як вона могла?» Це здасться йому злочином. Та так воно й було!

Джоліон погладив її руку й силувано всміхнувся.

— Ах, нащо ми народжуємося молодими? Якби ми народжувалися старими й молоділи з року в рік, то розуміли б, як усе може статися, і позбулися б нашої клятої нетерпимості. Але, знаєш, якщо хлопець справді закоханий, то забути її не змусить його навіть Італія. Ми, Форсайти, страшенно вперті, і Джон відчує, навіщо його відсилають. Хлопця може вилікувати тільки одне — той струс, якого він зазнає, коли все йому розповісти.

— І все-таки дозволь мені спробувати.

Джоліон мовчав. У виборі між цим дияволом і морськими глибинами, між болем страшного викриття і мукою від двомісячної розлуки з дружиною — він потай більше довіряв дияволові; проте якщо вона віддає перевагу морським глибинам, він мусить змиритися. Він обняв дружину, поцілував її в очі й мовив:

— Як хочеш, кохана.

XI. ДУЕТ

«Невеличке хвилювання», що зветься коханням, страшенно розростається, коли йому загрожує небезпека. Джон прибув на Педдінгтонський вокзал на півгодини раніше, хоча йому здалося, що він запізнився щонайменше на тиждень. Він стояв, як було домовлено, біля книжкового кіоска серед натовпу людей, що виїздили на неділю за місто, і навіть груба шерсть картатого костюма, здавалося, не могла приховати неспокійного калатання його серця. Джон читав назви романів на прилавку і навіть купив один, щоб заспокоїти продавця, який підозріливо стежив за ним. Роман називався «Серце нетрів», що, певно, мало якийсь сенс, хоч, за всіма ознаками, не мало аніякісінького. Він також купив «Дзеркало леді» й «Співвітчизника». Кожна хвилина тяглася годину й була сповнена уявних жахів. Таких хвилин минуло дев'ятнадцять, перше ніж він побачив Флер у супроводі носія, що віз її речі. Вона підійшла швидко, спокійно і привіталася з ним, як з братом.

— Перший клас,— сказала вона носієві,— місця в кутку, одне проти одного.

Джона вразило її дивовижне самовладання.

— А чи не можна зайняти ціле купе?— запитав він пошепки.

— Не вийде. Поїзд часто зупиняється. Хіба що після Мейденгеда. Поводься невимушено, Джоне.

Джон зробив похмуру міну. Вони зайшли в купе — там уже сиділи два якісь бовдури, дідько б їх ухопив! Від збентеження він надто щедро заплатив носієві. Негідник не заслужив і пенні за те, що привів їх сюди, та ще з таким виглядом, наче все зрозумів!

Флер затулилася «Дзеркалом леді», а Джон, наслідуючи її, сховався за «Співвітчизником». Поїзд рушив. Флер опустила «Дзеркало леді» й нахилилася вперед.

— То як?— спитала вона.

— Мені здалося, наче минув не день, а два тижні.

Вона кивнула головою на знак згоди, і Джон одразу засяяв.

— Поводься невимушено,— шепнула Флер і пирхнула від сміху.