Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

кажу, хлопці, а чи ні? — він засміявся і вдруге поглянув на юнацькі обличчя довкола. — Хто знає французьку мову? Піркес? Макар?

Всі заговорили враз, загомоніли, загули.

Петлюрівщина теж робила чергову ставку на національний демократизм. Ради по промислових містах дозволялися, але ради — з представників усіх партій, і в першу чергу націоналістичних українських: есерів та самостійників. Головою такої «ради» на станції, вже стало відомо, мав бути конторник Головатько.

Більшовики, а з ними й комсомольці, не сьогодні-завтра повинні були знову піти в підпілля. Петлюрівська контррозвідка вже готувала арешти.

Соробмольців, — тепер уже незабаром комсомольців, — по залізниці та місту організація лічила вісімнадцять.

Розглянувши ще пропозицію Макара і Золотаря, зібрання почало по одному, по двоє розходитися. Золотар і Макар — добровольці санітарного загону від першого дня — пропонували всім соробмольцям стати в загін боротьби з висипним тифом. Вирішено було всім, хто не на роботі, а вчиться чи живе в батьків, просто з зборів іти до бараків і ставати до загону. Ті, що були на роботі, теж мали чергувати від зміни до зміни. До Києва повинен був негайно їхати Стах.

Катрю вирішили все ж таки не лишати в Зілова на квартирі — підозрілій, безперечно, для петлюрівської контррозвідки.

Катря стояла серед кухні, коли Козубенко з Зіловим увійшли. Вона вже помилася, і її трохи підгодували. Тепер вона приміряла одежу покійної матері Зілова. В широкій жіночій спідниці Катря потонула майже до плечей. Вона блідо всміхалася, сіпаючи шнурівку, — пояс спідниці огорнув її якраз двічі. Варка й Марина схилилися біля її ніг і підшивали пелену. Маленька сестра Зілова сиділа навпроти на скрині і, от-от готова заплакати, переляканими очицями видивлялася на Катрю.

— М… мама… — вказувала вона на чорну в білі цяточки спідницю.

— Буде й мамою, — тріпонув її Козубенко за чубок. — Почекай тільки, нехай трохи підросте!

Катря всміхнулася хлопцям назустріч, і це вже була її справжня, жива, Катрина посмішка. Очі стали ясні й хороші, щоки вже злегка зашарілися.

— Я така маленька… — засоромилася Катря, — і в спідниці вже одвикла ходити. Нас там… — вона раптом урвала, очі знову зробилися зосереджені й далекі, коло губ вирізьбилася глибока зморшка гіркоти. — Але, будь ласка, — зразу ж пересилила вона себе, — не подумайте, що я вже така хвора і нікуди не здатна. Завтра я зовсім одужаю! Слово честі! Та я й зовсім не хвора, а тільки змучена і втомилася. Потім така сльота надворі, вітер, дощ…

Підтримувана Варкою та Мариною, в кофтині матері Зілова та великій хустці поверх Катря рушила до дверей. Вона посередині, дівчата по боках — не було ніякого сумніву, що та стара бабуся шкандибала додому і молоді дівчата-онучки проводили її через калюжі й грязь. Козубенко й Зілов пішли провести до воріт.

Надворі було чорно, мрячно сіяла мжичка і вітер вдаряв короткими, хваткими поривами. Десь далеко, очевидно, під семафором на одеській, настирливо гув прихриплий «Ов».

Катря спинилася на ґанку і зітхнула глибоко й рвучко.

— Пам'ятаєте, Козубенко, — прошепотіла вона, — як навесні ви тікали від окупантів і мало не зламали мені ногу?.. — Катря, очевидно, посміхнулася, цього не було видно в темряві, але зразу ж урвала себе. — Ах, ні, я ж зовсім не про те… Господи! — аж скрикнула вона. — Невже ж таки цьому правда? Я зараз піду, куди мені треба, через місто по вулицях, схочу — лівим тротуаром, схочу — правим, дощ сипатиме мені в лице, навкруги будинки, ходять люди…

— Ну, людей, — посміхнувся і Козубенко, — старайтеся, дівчата, щоб небагато було. Особливо військових. Обминайте поза хатами.

— Господи! — ще раз затамувало Катрі дихання. — Я не в тюрмі!.. Я на волі., і з вами усіма… Милі ви мої! — Вона вхопила Варку й Марину, потім Козубенка, і руки її були вже немов зміцнілі, здорові.

Потім вона зробила ще крок і припала на груди Зілова, що стояв перед нею в темноті.

— Ваню! — прошепотіла вона. — Це ви?

Порив вітру налетів на них усіх і завихрив рясними краплями з дерев навкруги. Всі стояли тісно, затуляючи Катрю від вітру й дощу. Одинокий постріл вдарив десь здаля за базаром.

— Я жива! — здригнулась Катря. — Я жива. І ви всі. Яке прекрасне життя!.. Ходімте…

— Це я… написав вам тоді… записочку, Катре, — затинаючись, ледве чутно прошепотів Зілов Катрі в лице, — про це… пам'ятаєте… тоді, перед арештом…

— Так, так… — засміялася тихо й щасливо Катря, — ну, звичайно, ви… І записка, і все… Ідіть же, ідіть, ви застудитесь! Яка я щаслива!

Дівчата зникли за хвірткою. Зілов стояв на ґанку, і дощ сіяв йому за комір, на гаряче лице, на розстебнуті схвильовані груди. Катря була щаслива! Катря, яку били кулаками, шомполами, нагаями, топтали чобітьми й заливали гасом, щоб вона призналася й виказала товаришів. Вона була жива і була щаслива.

Одинокий постріл вдарив десь зблизька, паровоз усе ще гув під семафором, подужчав дощ. Зілов скинув руки, випростався весь так, що хряснули кістки, і бігцем перебіг двір. Жити таки справді було хороше.

Козубенко вже чекав у кімнаті. Він застібав шинель і підперізувався паском поверх, як солдат.

— Костю, — зустрів він Зілова, — комітет послав до Парчевського в сотню. Він буде ад'ютантом, а фактично — комісаром. В разі повстання він бере командування в свої руки. Половина козаків будуть наші, решта — барахольщики.

Але на Парчевського, звісна річ, не можна покладатися. — Він раптом засміявся і вдарив себе в поли. — Вирядили Костю — просто фасон, шик! Чоботи, брат, хромові, носки «вера» — в мадярського гусара за місце в поїзді взяли. Стару офіцерську шинель Тихонов власноручно придбав на базарі. Френч я йому свій празниковий віддав. Документи в