Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

в цьому міновому відношенні може виразитись як величина вартості товару, так і той плюс або мінус в порівнянні з нею, яким супроводиться відчуження товару за даних умов». Іншими словами, вони можуть коливатися. «Відповідно, можливість... відхилення ціни від величини вартості полягає вже в самій формі ціни. І це не є недоліком цієї форми,— навпаки, саме ця відмінна риса робить її адекватною формою такого способу виробництва, при якому правило може торувати собі шлях крізь безладний хаос тільки як закон середніх чисел, що сліпо діє». Мені видається зрозумілим, що «правилом», про яке каже тут Маркс, є вартість і що він вірить у те, що вартості «проявляються» (або «стверджують себе») лише як середні величини реальних ринкових цін, що, таким чином, коливаються навколо вартості.

Я наголошую на цьому тому, що часом це заперечували, Дж. Д. Коул, приміром, пише у своїй «Передмові» (Capital, XXV; курсив мій): «Маркс ...як правило, говорить так, ніби товари насправді мали тенденцію — як наслідок тимчасових ринкових флуктуацій,— до обміну згідно з їхніми «вартостями», Однак на ст. 79 (ME, 23, 108) він ясно вказує, що не має цього на думці, а в третьому томі «Капіталу» він цілковито ясно говорить про неминучу дивергенцію цін і «вартостей». Та хоча насправді Маркс не вважає флуктуації просто «тимчасовими», він стверджує, що існує тенденція обмінювати, відповідно до ринкових флуктуацій, товари за їхніми «вартостями». Адже, як ми побачили з наведеного тут фрагмента, на який посилається Коул, Маркс не говорить ні про яку дивергенцію між вартістю і ціною, а змальовує флуктуації та середні величини. Його підхід трохи інший у третьому томі «Капіталу», де (в розділі IX) замість «вартості» товару запроваджено нову категорію — «ціну виробництва»,— яка складає суму виробничих витрат і середньої додаткової вартості. Проте навіть у цьому випадку для Марксових міркувань залишається характерним те, що ця нова категорія — ціна виробництва — співвідноситься з реальною ринковою ціною лише як регулятор середніх величин. Вона не визначає безпосередньо ринкову ціну, а проявляється (так само, як і «вартість» у першому томі) як середня величина, навколо якої коливаються або флуктують реальні ціни. Це можна показати за допомогою такого фрагмента (Das Kapital, ІІІ/2, p. 396 і наст,— ME, 25, ч. 2, 396 і наст.): «Ринкові ціни піднімаються вище і падають нижче цієї регулюючої ціни виробництва, однак такі коливання взаємно знищуються... Ми знайдемо тут те панування регулюючих середніх, яке Кетле вказав для суспільних явищ». Так само Маркс каже (р. 399 — ME, 25, ч. 2, 398) про «регулюючу ціну... навколо якої коливаються... ринкові ціни». А на наступній сторінці, де він торкається впливу конкуренції, каже, що його цікавить «природна ціна.., тобто не та яка регулюється конкуренцією, а та, яка, навпаки, регулює її». (Курсив мій.) Окрім того, що «природна» ціна ясно вказує на те, що Маркс сподівається відкрити сутність, «формами вияву» якої є ринкові ціни, що коливаються (див. також примітку 23 до цього розділу), ми бачимо, що Маркс послідовно додержувався погляду, що ця сутність — чи то вартість чи ціна виробництва — проявляється як середня величина ринкових цін. Див. також Das Kapital, ПІ/І, 171 1 наст.— ME, 25, ч. І, 149 і наст.

20.11. Коул (Capital, XXIX), даючи абсолютно правильну оцінку теорії додаткової вартості Маркса, зазначав, що ця теорія була Марксовим «видатним внеском до економічної теорії». Однак Енгельс у своїй «Передмові» до другого тому «Капіталу» пояснював, що ця теорія не належала власне Марксу, що Маркс ніколи не говорив про своє авторство і навіть досліджував історію її виникнення (у праці «Теорія додаткової вартості» — див. прим. 1 до даного розділу). Щоб показати, як Маркс використовував у своїх дослідженнях теорію додаткової вартості Адама Сміта і Рікардо, Енгельс цитує рукопис Маркса, а також наводить уривки з памфлету «The Source and Remedy of the National Difficulties. A Leller 10 John Russell» (London, 1821), згадуваного у «Капіталі» (Capital, 646). аби показати, що основні ідеї цієї теорії викладені у цьому памфлеті безвідносно до Марксового розмежування праці і робочої сили (див. Das Kapital, II, XII— XV) — (ME, 24; 16).

20.12. Першу частину Маркс назвав «необхідним робочим часом», а другу — «додатковим робочим часом» (дав. Capital, 213 та наст.) — (ME, 23; 212— 213).

20.13. Див. «Передмову» Енгельса до другого тому «Капіталу» (Das Kapital, II, XXI та наст.) — (ME, 24; 20 та наст.).

20.14. Розробка Марксом теорії додаткової вартості тісно пов'язана з його критикою «формальної» свободи, «формальної» справедливості тощо. Див., зокрема, прим. 17 та 19 до розділу 17 і відповідний текст. Див. також текст до наступної примітки,

20.15. Див. Capital, 845— (ME, 23; 717). Див, також посилання, згадані у попередній примітці.

20.16. Див. текст до прим. 18 до даного розділу, а також прим. 10 до даного розділу.

20.17. Див., зокрема, розділ X третього тому «Капіталу».

20.18. Capital, 706 — (ME, 23; 606). Починаючи від слів «Отже, відносне перенаселення», цитований уривок йде безпосередньо після того уривка, який ми цитували в тексті до прим. 7 до даного розділу. (Я вилучив слово «відносне» перед словом «перенаселення» як непотрібне в даному контексті й таке, що може ввести в оману. У загальному виданні «Капіталу» (Capital, 706) допущено помилку — замість терміну «надлишкове населення» вжито «перевиробництво» Наведена цитата цікава з погляду проблеми попиту і пропозиції, а також з погляду вчення Маркса про те, що попит і пропозиція повинні мати «основу» (чи «сутність») — див. прим. 10 та 22 до даного розділу.

20.19. Слід принагідно зазначити, що вказаний феномен — зубожіння в період бурхливої індустріалізації (або «раннього» капіталізму; див. прим. 36 до даного розділу та відповідний текст) — нещодавно було пояснено за допомогою гіпотези, яка (якщо сприймати її як вірогідну) пояснює, що для вирішення цієї проблеми суттєвою може бути Марксова теорія експлуатації. Йдеться про пояснення, грунтоване на доктрині Вальтера Ойкена про дві чисті монетарні системи (золоту і кредитну) та його методі аналізу різних економічних систем, що мали місце в історії, як «суміші» чистих систем. Застосовуючи цей метод, Леонард Мікш нещодавно довів (у статті Die Geldordnung der Zukunft // Zeitschrifl fOr das Gesamte Kreditwesen, 1949), що кредитна система приводить до вимушених вкладів, коли споживач змушений зберігати вклад і утримуватися від його використання. «Проте капітал, збережений за допомогою таких вимушених вкладів,— пише Мікш,— належить не тому, хто змушений утримуватися від використання вкладу, а підприємцям».

Якщо пристати на цю гіпотезу, то аналіз Маркса