Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

слід було чекати від того, хто так щиро кохає і кого кохають так щиро,- та ствердив свою згоду поцілунком, коли не двома чи трьома, а то й більше, так що цього поважного, тихого вечора Флоренс почувалася дуже щасливою.

Потім у спокійній, тихій кімнаті з’явилася Сюзанна Ніппер зі свічками, а невдовзі ще й чай, і капітан, і, нарешті, непосидющий містер Тутс, що, як згадувалося вище, неодноразово пускався у мандри і провів доволі-таки неспокійний вечір. Що, однак, розбігалося з його звичками, бо звичайно містер Тутс чудово давав собі раду, граючи з капітаном у крібідж під керівництвом і наставництвом міс Ніппер, і розважаючи душу підрахунками, необхідними у грі, яка виявилася вельми ефективним засобом для цілковитого збивання його з пантелику.

Обличчя капітана в такі вечори являло собою найцікавіший зразок послідовних змін якнайрізноманітніших виразів. Природжена делікатність і лицарські почуття до Флоренс підказували йому, що вияви бурхливої радості або галасливого задоволення тепер недоречні. З іншого ж боку, живучі спогади про «Чарівну Піг» постійно рвалися назовні й приводили капітана до певних безславних і непоправних вихваток. Іншим разом, замилувавшись Флоренс та Уолтером,- і справді дуже вдало дібраними молодятами, що, повні любові, юності й привабливості, сиділи осторонь,- він настільки підпадав їхнім чарам, що кидав карти й дивився на них, променіючи та поплескуючи по голові хустинкою, аж поки несподівана втеча містера Тутса приводила його до пам’яті й до думки, що він ненароком додав горя і так безталанному джентльменові. Гадка ця вкидала капітана в глибоку тугу аж до повернення містера Тутса, коли він знову брався до карт та покивуванням голови, ввічливими помахами гачка і поглядами у бік міс Ніппер давав на розум, що більше так робити не буде. Після цього він впадав у стан, мабуть, найпромовистіший з усіх, бо, намагаючись прибрати вигляд цілком безсторонній, лупав очима по кімнаті, і на виду йому малювались геть усі його вирази водночас, змагаючись між собою. Врешті перемагав один - радісного захоплення молодятами, і, перемігши, неприкрито панував на його обличчі, поки містер Тутс знову не зривався з місця, а капітан сидів, наче покаянний грішник, чекаючи, аж той повернеться, і час од часу наказував собі, тихенько й докірливо: «Тримайся!» - або ж бурмотів щось, шпетячи «Едварда Катла, мій хлопче» за брак обачності, наявний у його поведінці.

Проте одному з найсуворіших випробувань, що судилися йому, містер Тутс піддав себе власним заходом. З наближенням неділі, що мала стати свідком останніх заповідей у церкві, про які говорив капітан Катл, містер Тутс ось як описав Сюзанні Ніппер свої почуття.

- Сюзанно,- сказав він,- мене щось тягне туди. Слова, що назавжди відітнуть мене від міс Домбі, вдарять мені у вуха, як подзвін, знаєте, але, слово честі, я чую, що повинен почути їх. Отже, чи не погодились би ви,- спитав містер Тутс,- супроводити завтра мене до тієї священної споруди?

Міс Ніппер висловила готовність піти з ним, якщо це хоч трохи втішить містера Тутса, але загалом радила відмовитись від такого наміру.

- Сюзанно,- дуже піднесено відповів містер Тутс,- я обожнював міс Домбі ще тоді, як бакенбардів моїх не помічав ніхто, опріч мене самого. Ще носячи кайдани Блімберської неволі, я вже обожнював міс Домбі. Ще тоді, коли за законом мене довше не можна було відчужувати від моїх маєтків, і... і я, відповідно, вступив у володіння ними - ще тоді я обожнював міс Домбі. Заповіді, за якими її буде присуджено лейтенантові Уолтерсу, а мене... а мене, знаєте, на муки,- сказав містер Тутс, повагавшись у пошуках сильнішого виразу,- можуть бути... будуть чимсь дуже страшним, але я чую, що хочу почути їх. Я хочу знати, що грунт піді мною запався, і що мені нічого плекати надію і ніде... і ніде ногу поставити.

Сюзанні Ніппер залишалося тільки поспівчувати безталанному містерові Тутсу і, виходячи з цих міркувань, погодитись супроводити його, що вона назавтра й зробила.

Церква, яку Уолтер обрав для заповідей, була стара, поцвіла споруда на майдані, затиснутім у лабіринті завулків і дворів, оточена маленьким кладовищем, і сама, здавалось, похована в склепі із суміжних будинків, вимощенім лункою бруківкою. Церква була простора, темна й убога, заставлена високими дубовими лавками, де по неділях губилося з десяток парафіян, в порожняві над ними лунав сонний голос священика, а орган гуркотів та лементував так, ніби церкву сіпало з болю, бо бракувало вірних, щоб зогріти та просушити її. Нудитись, проте, їй не доводилось, бо ж довкола був цілий гурт інших церков: місто було всіяне шпилями, як річкова гавань - щоглами. Полічити їх, з висоти її власного шпиля, вам би не вдалося - так їх там було густо. Майже у кожнім скверику, в кожнім сліпім завулку стояла церква. Хор дзвонів, коли містер Тутс з Сюзанною прямували туди недільного ранку, був просто-таки оглушливий. Щонайменше двадцять дзвіниць, збившись докупи, галасували навперебій, закликаючи паству заходити.

Двоє наших блудних овечат, загнані сторожем на простору лаву, до початку відправи розважалися тим, що рахували богомольців, слухали вельми розчарований голос дзвона високо на дзвіниці й розглядали маленького, убогого дідка за перегородкою на паперті, що видзвонював, як бик за вільшанкою, 77 сунувши ногу в мотузяну петлю. Містер Тутс, уважно оглянувши величезні книги на аналої, шепнув міс Ніппер, що хотів би знати, де оті заповіді лежать, та молодичка тільки труснула головою й насупилась, тимчасово ухиляючись від усяких розмов світського характеру.

А містер Тутс, що, здавалося, не міг не думати про заповіді, усе виглядав їх упродовж вступної частини відправи. З наближенням часу заповідей бідолашний джентльмен виявив таке хвилювання та трепет, що їх не зменшила й несподівана поява капітана на хорах навпроти. Коли служник передав священикові список, містер Тутс мусив був схопитися рукою за сидіння, а коли втретє і востаннє прочитали імена Уолтера Гея та Флоренс Домбі, почуття в нім перемогли - він, без капелюха, прожогом кинувся на вулицю, переслідуваний сторожем, доглядачкою платних місць і двома чоловіками медичного фаху, яким трапилося бути в церкві. Перший з названих осіб незабаром повернувся й пошепки повідомив міс Ніппер, щоб вона не хвилювалася, бо джентльмен сказав, що недуга його - то пусте.

Міс Ніппер, розуміючи, що на неї скеровані очі тієї частини Європи, яка по неділях губиться між лав з високими спинками, і так почувала себе доволі ніяково, а тут ще капітан у першому ряду на