Читати книгу - "Девід Копперфілд"

я її в своїх обіймах, ще ближче пригорнув до серця, тремтяча рука її лежала на моєму плечі, милі очі її сяяли крізь сльози.

— Я поїхав за кордон, мила Агнес, люблячи вас. Я лишався там, люблячи вас. Я повернувся на батьківщину, люблячи вас.

І тепер я спробував пояснити їй свою внутрішню боротьбу і висновок, до якого я дійшов тоді. Я намагався щиро і широко розкрити свою душу перед нею. Я намагався донести до неї, як сподівався, що дійшов найкращого для неї та для себе рішення, як підкорився йому, як лишався вірним йому щоразу, коли приїздив до неї, навіть сьогодні. Якщо вона дійсно любила мене (я казав їй) тією любов'ю, яка дозволила б їй стати моєю дружиною, вона могла б погодитися на це, але не тому, що я заслуговував її, а тільки тому, що любов моя до неї, зміцніла в боротьбі і дозріла серед хвилювань, була справжньою і щирою. О, Агнес, з твоїх ясних очей в цю хвилину дивився на мене дух моєї дитинки-дружини і казав, що все гаразд, і через тебе приводив він мене до ніжних спогадів про Квітку, яка зів'яла в повній красі!

— Я така щаслива, Троте... серце моє сповнене блаженства... але є ще одна річ, яку я мушу тобі сказати...

— Серденько, що?

Вона поклала свої ніжні руки мені на плечі і спокійно глянула мені в очі.

— Ти ще не здогадуєшся, про що я хочу сказати?

— Я тепер боюся вгадувати. Скажи мені, моя мила.

— Я любила тебе все своє життя!

О, ми були щасливі, ми були такі щасливі! Ми плакали не про минулі страждання (яких вона зазнала більше ніж я), через які прийшли ми до цієї радості; ми плакали від щастя, що вже ніколи більше не розлучимось.

Цього зимового вечора ми разом гуляли полями, і благословенний спокій наших душ, здавалося, поширювався і на морозне повітря. Ранні зірки засяяли, а ми все ще гуляли і, милуючись ними, хвалили бога, який привів нас до цього миру.

Ми стояли разом біля того самого старомодного вікна вночі, місяць сяяв, спокійні очі Агнес звернуті були до місяця, я стежив за її поглядом. Довгі милі важкого шляху розкрилися тоді переді мною, і побачив я обірваного, втомленого хлопчика, занедбаного і безпритульного, який дійшов до того, що може тепер назвати своїм серце, що б'ється поруч!

Наступного дня перед обідом ми з'явилися до моєї бабусі. Вона була в моєму кабінеті, як сказала Пеготті, гордістю якої було тримати в чистоті й охайності всі мої речі. Бабуся, озброєна окулярами, сиділа біля каміна.

— Боже милий! — сказала вона, придивляючись крізь сутінки. — Кого це ти привіз?

— Агнес, — сказав я.

Ми умовилися нічого спочатку не розповідати, а тому моя бабуся була досить збентежена. Коли я сказав «Агнес», вона глянула на мене очима, сповненими надії, але не помітила в мені жодної зміни й у розпачі скинула окуляри та почала ними потирати собі ніс.

Проте вона за своїм звичаєм щиро привітала Агнес, і незабаром ми опинилися внизу, в освітленій їдальні, за обідом. Два чи три рази бабуся одягала окуляри, щоб знову пильно глянути на мене, але щоразу вона знову скидала їх, розчарувавшись, і терла ними собі ніс. Містер Дік був дуже збентежений цими зловісними ознаками, бо знав, що це нічого доброго не віщує.

— До речі, бабусю, — сказав я після обіду, — я розмовляв з Агнес про те, на що ви натякали.

— У такому разі, Троте, — мовила моя бабуся, спалахнувши, — ти вчинив зле і порушив свою обіцянку.

— Але ж ви не гніваєтеся, бабусю? Напевно, ви не станете гніватися, коли довідаєтеся, що Агнес щаслива в своїй любові.

— Нісенітниця! — сказала моя бабуся.

Вона була така роздратована, що я вирішив краще відразу покласти цьому край. Обійнявши Агнес, я підвів її до спинки крісла, де сиділа бабуся, і ми вдвох схилилися над нею. Бабуся моя, сплеснувши руками і подивившись на нас крізь окуляри, негайно впала в істерику — перший і єдиний раз за все моє знайомство з нею.

На істерику прибігла Пеготті. Отямившись, бабуся миттю підскочила до Пеготті і, називаючи її старою дурепою, стиснула з усією міццю, на яку була здатна. Після цього вона схопила в обійми містера Діка (який дуже пишався цим, але був неймовірно здивований) і вже після цього розповіла їм, у чому річ. Всі ми були цілком щасливі.

Я так і не міг довідатися від бабусі, з якою метою вона вела зі мною останню таємничу розмову. Можливо, вона обдурила мене навмисно, але могло бути й так, що вона сама помилялася щодо моїх думок.

— Ну й що ж! Я сказала, що Агнес виходить заміж. Ти краще за інших знаєш, наскільки я була права.

Більше нічого не міг я домогтися від неї.

За два тижні ми одружилися. Тредльс і Софі, доктор і місіс Стронг були єдиними гостями на нашому скромному весіллі. Ми залишили їх сповненими радості і вдвох поїхали додому. В обіймах своїх я тримав джерело моїх натхнень, центр мене самого і зміст мого життя, мою рідну, мою дружину, любов моя до якої була тверда, як скеля.

— Милий мій, — сказала Агнес. — Тепер, коли я можу так назвати тебе, я мушу розповісти тобі ще одну річ.

— Я слухаю тебе, кохана моя!

— Це пов'язано з тим вечором, коли вмерла Дора. Вона послала тебе за мною?

— Так.

— Вона сказала, що заповідає мені щось. Чи можеш ти здогадатися, що саме?

Здавалося мені, що я здогадуюсь. Я міцніше пригорнув до себе дружину мою, яка так давно любила мене.

— Вона сказала, що звертається до мене з останнім проханням і лишає мені свою останню волю.

— І то було...

— Щоб тільки я зайняла це вільне місце.

І Агнес схилила голову мені на груди і заплакала, і я заплакав разом з нею, хоч ми й були такі щасливі.

XXV. Гість

Все, що я хотів розповісти, вже майже закінчено, але є ще один випадок, незабутній для мене; я часто згадую його з захватом; і без цього епізоду одна з ниток у витканому мною павутинні лишилася би висіти в повітрі.

Слава і добробут мої зростали, сімейні радощі мої були безмежні, і я прожив у шлюбі десять щасливих років. Одного весняного вечора ми з Агнес сиділи біля каміна в нашому лондонському будинку, а троє наших дітей грались у цій кімнаті, коли мені сказали, що якийсь незнайомець бажає бачити мене.

Його спитали, чи він прийшов у справах, але він відповів, що ні. Він прийшов, щоб мати задоволення побачитися зі мною, і прийшов здалека. Був він старий, як сказав мій слуга, і скидався на фермера.

Це здалося моїм дітям загадковим. До того ж це нагадувало їм початок улюбленої казки, яку розповідала їм Агнес — у казці цій з'являлася стара зла чарівниця в плащі, яка ненавиділа всіх. Отже, малята перелякались. Один з наших хлопчиків сховав голову на колінах у матері, маленька Агнес (наша старша дитина) залишила замість себе ляльку на кріслі, а сама сховалася біля вікна за гардинами