Читати книгу - "Сага про Форсайтів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Згори сяйнуло сонце, ще більше відкриваючи для його загострених відчуттів красу цього літнього дня, цих високих дерев і тіней, що поволі видовжувалися, блакиті й білих хмар; пахло сіно, і туркотіли голуби, і квіти гордо підводили свої голівки. Він підійшов до трояндових кущів, і краса троянд у цих раптових променях сонця здалася йому неземною. «Трояндо, Іспанії цвіт!» [85] Чудові три слова! Тут вона стояла біля куща темно-червоних троянд, стояла, читала й вирішила, що Джон мусить усе знати! Тепер він знає! Чи правильно вона вирішила? Джоліон нахилився і понюхав троянду, її пелюстки торкнулися його ніздрів і тремтячих уст; немає нічого ніжнішого за оксамит троянди, нічого, крім її шиї — шиї Айріні! Перетнувши моріжок, він пішов на пагорб до дуба. Яскріла тільки його верхівка, бо сонце, несподівано визирнувши, вже сховалося за будинком; тінь унизу була густа й блаженно прохолодна. Джоліона втомила спека. Хвилину він постояв, тримаючись за мотузку гойдалки, — Джоллі, Голлі, Джон! Стара гойдалка! І раптом він відчув, що йому погано — страшенно, смертельно погано. «Я перебрав міру, — подумав він. — О боже! Я таки перебрав міру!» Заточуючись, він дочвалав до тераси, насилу зійшов по сходах і прихилився до стіни. Так він стояв, важко дихаючи, уткнувшись обличчям у жимолость, яка завдала їм з Айріні стільки клопоту, перше ніж прижилася й почала освіжати повітря, що лилось у вікна. Її пахощі змішувалися з гострим болем. «Любов моя! — подумав він. — Сину мій!» З великим зусиллям він ступив кілька кроків, увійшов крізь засклені двері в кімнату і сів у крісло старого Джоліона. На столі лежала книжка, а в ній олівець; він схопив його, вивів на розгорненій сторінці одне слово… Рука його впала. То ось як воно буває!..
У грудях гостро защеміло, і настала темрява…
III. АЙРІНІ!
Коли Джон із листом у руці вискочив з кабінету, він, охоплений страхом і збентеженням, пробіг по терасі й сховався за рогом будинку. Прихилившись до обплетеної плющем стіни, хлопець розірвав конверт. Лист був довгий — дуже довгий! Це додало йому страху, і він почав читати. Коли він дійшов до слів: «І вийшла вона заміж за батька Флер», все навколо нього пішло обертом. Джон стояв біля скляних дверей; він увійшов у будинок, проминув вітальню й хол і піднявся в свою кімнату. Освіживши обличчя холодною водою, він сів на ліжку й читав далі, впускаючи на підлогу прочитані аркуші. Батьків почерк читався легко — Джон знав його добре, хоч ніколи й не одержував від батька листів навіть учетверо коротших за цього. Він читав у якомусь отупінні, уява працювала тільки наполовину. Читаючи листа перший раз, він найкраще збагнув, як боляче, мабуть, було батькові писати його. Він випустив з рук останній аркуш і, охоплений якоюсь розумовою й моральною безпорадністю, знову взявся читати перший. Все це здавалося йому огидним — мертвим і огидним. Потім почуття жаху залило його гарячою хвилею. Він сховав обличчя в долоні. Його мати! Батько Флер! Він знову зібрав аркуші й машинально почав читати далі. І знову повернулось почуття, що все це мертве й огидне; його, Джонова, любов зовсім інша! Цей лист твердить, що його мати — і її батько! Жахливий лист!
Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку, як на свою власність? Перед ним пройшла низка облич, які він бачив у місті чи в селі, — червонощокі, м'ясисті обличчя; жорстокі й тупі; обличчя самовдоволені й кощаві; люті обличчя; сотні, тисячі облич! Звідки йому знати, що думають і роблять люди, що мають такі обличчя? Він обхопив руками голову і застогнав. Його мати! Він знову підібрав аркуші й читав далі: «Почуття жаху й… відрази… живе в ній і нині… твої діти… внуками… чоловіка, що колись володів твоєю матір'ю, як рабовласник володіє рабинею…» Джон підвівся з ліжка. Це жорстоке, примарне минуле, яке причаїлося, щоб убити їхню з Флер любов, це минуле — правда; інакше батько не написав би такого листа. «Чому вони не розповіли мені зразу, — думав Джон, — того дня, коли я вперше побачив Флер? Вони знали, що я побачив її. Вони боялися, а тепер… Тепер отака історія!» Змучений стражданнями, такими нестерпними, що не можна було ні міркувати, ні зважувати, він забився в темний куток кімнати і сів на підлогу. Він сидів там, наче нещасний звірок. Сутінки й прохолодна підлога давали йому розраду — він ніби вернувся до тих днів дитинства, коли, простягнувшись на підлозі, розігрував історичні битви. Він сидів у кутку, зіщулений, скуйовджений, обхопивши руками коліна, сам не знаючи скільки часу. Сидів, заціпенілий від горя, і отямився аж тоді, коли відчинилися двері в материну кімнату. За його відсутності вікна його кімнати були зачинені, штори опущені, і зі свого кутка він міг чути тільки шелестіння, її кроки, потім з-за ліжка побачив, що вона спинилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сага про Форсайтів», після закриття браузера.