Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

ніхто не візьме з собою жодної картини. Тому краще продати їх симпатичним клієнтам тут, на землі, хай навіть зі збитками — поки він іще живий, бо зосталося йому вже зовсім не довго. Я й сам якось готував пляшечки з ліками, коли змучений і блідий Сильвере — його вірна дружина обережно загримувала його обличчя в смертельно-блідий колір — у синьому халаті влігся в ліжко, щоб «зі збитком» продати нафтовому магнату з Техасу жахливу картину з зображенням велетенського мертвого жокея з конем. Я навіть додумався поміняти звичний Сильверсовий червоний халат на синій, бо на синьому тлі його хвороблива блідість проступала ще краще. Я навіть двічі переривав їхню розмову, бо приносив Сильверсові ліки, які той обов’язково мав випити, — то була звичайна горілка, і знову ж таки, саме я запропонував Сильверсові пити саме її, а не віскі, бо горілка не мала запаху, а добрий техаський ніс віскі рознюхав би і на двадцятиметровій відстані. Врешті-решт, Сильвере уже геть слабким голосом конаючої людини продиктував мені умови договору — на цій угоді він заробив двадцять тисяч доларів. Коли я почув суму, то за звичкою відразу округлив очі, щоб таким чином висловити мій німий протест, а тоді покірно похитав головою. Усі ці невичерпні Сильверсові трюки я вже дуже добре вивчив, він називав їх «мистецьким замилюванням очей», але цих нових гірких ноток я ще не чув, як і не бачив досі ознак справжнього виснаження на його обличчі.

— Вам не шкодить цей клімат? — запитав я.

— До чого тут клімат! Та я просто гину від нудьги! Уявіть собі, — сказав він, — з нудьги запрошую дівчину, з якою познайомився біля басейну — вродлива пустопорожня дев’ятнадцятирічна білявка, хоч з віком тут треба дуже пильнувати: курчатка запевняють, що вже повнолітні, а піддверима вже чатує їхня матуся, щоб видерти через шан1 таж якнайбільше грошей — отож, запрошую я її повечеряти і вона погоджується. Ми замовляємо шампанське, креветки під соусом «Та-узендайленд», біфштекси — стіл сервірують тут, нагорі, наїдки просто божественні. У мене піднімається настрій, я забуваю про своє безутішне життя, ми йдемо у спальню, і що стається?

— Вона кричить із вікна, що її ґвалтують. Поліція, поліція! Правильно?

Сильвере кілька секунд здивовано це обмірковував.

— І таке буває?

— Мій сусід Скотт пояснив мені, що це один із найпростіших способів шантажу.

— Оце так! Ні, не те. На жаль. Усе було значно гірше.

— Вона точно вимагала з вас грошей. А таке завжди пригнічує людей, які звикли, щоб їх любили заради них самих, — сказав я глузливо. — Сто доларів.

— Гірше.

— Тисячу. І це вже справжня ницість!

Сильвере похитав головою. Вона дійсно вимагала в мене дещо, але не це. Він підвівся зі світло-блакитного дивана і, вишкірившись і випнувши вперед підборіддя, запищав високим дитячим голосом: «І що ж ти мені подаруєш, якщо я залізу в твоє ліжечко…», а потім, наче ядерний вибух: «Daddy!»

Я захоплено спостерігав за його виставою, а оскільки він ще й вишкірювався, все мало дуже артистичний вигляд.

— Daddy! — повторив я. — Так у нас в Європі називають татусів. Важкий удар, якщо тобі за п’ятдесят. Але тут це нічого не означає. Тут тридцятирічних ніжно називають «Daddy!», так само, як і древніх дев’яностолітніх бабусь «Darling» або «Girl». Америка — молода країна, і вона обожнює молодість.

Сильвере слухав мене, як людина з простреленим животом, яка вмирає зі спраги. Потім похитав головою:

— На жаль, усе було інакше. Я вліпив би собі кілька ляпасів, що не зміг втримати язика за зубами, але чи може торговець хоч колись змовчати? Я був такий збентежений, що перепитав у неї, про що саме йдеться. Розумієтеся був готовий заплатити їй, і цілком пристойно, ви ж знаєте, яке в мене добре серце, але я розгубився через оте «Daddy». Воно пролунало для мене, як «дідусь». А вона подумала, що я не хочу їй платити, і деренчливим ляльковим голосом заявила, що якщо вона йде бай-бай — саме так вона і сказала — з аж таким старим чоловіком, то, звісно ж, мусить на цьому щось заробити. У «Баллоке Віл шир» вона бачила пальто зі справжньої верблюжої вовни, і було б…

У Сильверса відмовив голос.

— І що ви зробили? — спитав я зацікавлено.

— Те, що й годиться зробити джентльменові за такої ситуації! Заплатив і викинув геть!

— Повну ціну?

— Те, що було під рукою.

— Це справді прикро, я вас розумію.

— Ви зовсім мене не розумієте, — роздратовано вигукнув Сильвере. — Це шок психологічний, а не фінансовий. Шок, бо якась нікчемна шльондра назвала мене старим збоченцем. Але як вам таке зрозуміти? Ви — один із найбайдужіших людей, яких я коли-небудь бачив.

— Ваша правда. Крім того, є речі, які можуть зрозуміти лише однолітки, наприклад, різниця у віці. І що більше старієш, то дужче зауважуєш цю різницю. Вісімдесятирічні вважають сімдесятивосьми-річних жовторотиками та бешкетниками. Дивовижний феномен!

— Дивовижний феномен! І це все, що ви можете сказати?

— Атож, — відповів я обережно. — Ви ж не думаєте, що я всерйоз сприйму всі ці дурниці, містере Сильвере.

Він уже збирався був вибухнути, аж раптом у його комерсантських очах зажевріла іскра надії, наче професор Макс Фрідлендер підтвердив автентичність сумнівної картини Пітера де Гоха, яка належала Сильверсу.

— Крім того, це навіть смішно, коли йдеться про таку людину, як ви, — продовжував я.

Він замислився:

— А що, які наступного разу зі мною знову таке станеться? Природнім наслідком таких притичин стане імпотенція. Вже навіть зараз здалося, що наче відро крижаної води вилили… — Він затнувся.

— …на вашу голову, — допоміг я.

— На мою чоловічу гідність, — закінчив він знічено. — І що робити з цим страхом, який тепер засів у мені?

— Щодо цього побутує дві думки, — сказав я за кілька секунд. — Перша: напитися і, мов гусар, безперервно скакати далі — але тут є один недолік: коли людина вип’є, часто стає імпотентом аж поки не мине похмілля, отже, тут подвійна загроза. Друга: використати давню добру тактику гонщиків після аварій — відразу пересісти на інший автомобіль і продовжувати їхати, щоб уникнути шоку.

— Але я вже зазнав шоку!

— Містере Сильвере, ви це просто вигадали. Ваша фантазія тільки трохи побавилася з думкою про можливий шок, оце й усе.

З його рота мало не зірвалися слова вдячності:

— Ви так справді думаєте?

— Я цілком упевнений.

Йому вочевидь відлягло від серця.

— Дивно, — мовив перегодя, — як усе раптово втрачає сенс — успіх, становище, гроші — тільки тому, що одне дурнувате слівце злітає з вуст